РОЗДІЛ 2
ОПЕРАЦІЙНА СИСТЕМА ПІДПРИЄМСТВ ТА ЇЇ ДЕКОМПОЗИЦІЯ
2.1. Зовнішнє середовище і структури операційного менеджменту аграрних підприємств
Сучасний менеджмент відходить від управлінського раціоналізму класичних шкіл менеджменту, основна ідея якого полягає в тім, що успішна діяльність організації визначається перш за все раціональністю організації виробництва продукції та надання послуг, розвитком спеціалізації, зниження затрат, тобто впливом управління на внутрішні фактори виробництва.
На перше місце нині виходить проблема гнучкості та пристосування (адаптивності) до постійних змін у зовнішньому середовищі, що включає систему різнопланових факторів, які формують середовище завдань (допоміжне середовище), а також мега (головне) середовище. Зовнішнє середовище підприємства (середовище завдань) характеризується як сукупність змінних, що знаходяться за межами підприємства, з якими організація встановлює й підтримує зв'язок у процесі підприємницької діяльності. Перш за все, це ті фізичні та юридичні особи, які пов'язані з даним підприємством в силу цілей і завдань, які воно виконує, - клієнти, конкуренти, акціонери, робоча сила, урядові установи, з якими організація специфічно взаємодіє.
Крім того, існує ніби-то інший ряд факторів зовнішнього середовища (мега-оточувальне середовище), які не впливаючи безпосередньо на оперативну діяльність підприємства, визначають стратегічно важливі рішення його менеджменту. До мега-середовища відносять такі основні елементи: економічний, міжнародний, правовий і політичний, технологічний і соціо-культурний.
За ринкових умов господарювання, у зв'язку із зростанням складності системи суспільних відносин (економічних, політичних, соціокультурних тощо), різко підвищується значення факторів зовнішнього середовища. Тому одним із головних завдань менеджменту є постійний аналіз стану й перспектив зміни цих факторів і характеру їхнього впливу на організацію. Саме фактори зовнішнього середовища диктують стратегію й тактику діяльності підприємств.
Аналізуючи навколишнє середовище організації, практично неможливо дати точну його оцінку. Хоча організації й навколишнє середовище є встановленою конкретною умовою, яка теоретично може бути виміряна, менеджери сприймають це оточення як суб'єктивну реальність.
У дисертаційній роботі нами проводилося дослідження найбільш впливових елементів мега-середовища та середовища завдань, які формують умови для підприємницької діяльності в АПК.
У результаті здійснення ринкових перетворень у народному господарстві, проведення аграрної та земельної реформи, організаційних та структурних трансформацій, у вітчизняному агропромисловому виробництві в останні роки відбулися позитивні зрушення. На українську землю разом із запровадженням нових відносин власності прийшов нарешті справжній господар. І вже перші підсумки цього процесу дали позитивні результати. Так, у 2001 році зібрано найвищий за останні роки врожай зернових - 39,7 мільйона тон. Це у півтора раза більше, ніж Україна мала у 2000 році.
Наприкінці 2001 року Україна мала один з найкращих показників темпу економічного зростання як в СНД, так і в Європі. Зокрема, темпи нарощування внутрішнього валового продукту склали 9 відсотків, темпи зростання обсягів промислового виробництва - плюс 14,2 відсотка, а рівень інфляції - 6,1 відсотка, тоді як у 2000 році її вдалося зупинити лише на 26 відсотків [71. С. 3].
Однак до цього часу в Україні залишається невирішеною проблема відсутності еквівалентності обміну між продукцією сільського господарства та товарами й послугами, що надаються йому. Вона зумовила величезну заборгованість сільськогосподарських товаровиробників, хронічну збитковість сільськогосподарського виробництва, економічну базу бартеризації, ускладнення кредитної системи та товарно-грошових відносин [161. С. 44].
За розрахунками вчених Інституту аграрної економіки, недоотримання грошових доходів сільськогосподарськими товаровиробниками через диспаритет цін в АПК за 1991-1999 рр. становить близько 100 млрд. гривень [119. С. 17]. Незважаючи на те, що внаслідок цього сільськогосподарські товаровиробники мали великі фінансові втрати, компенсувати які практично неможливо, негативний вплив цього фактора не усунено, він продовжує свою руйнівну дію.
Аналіз показує, що при переході народного господарства на ринкові засади державою не було вироблено відповідної фінансово-кредитної політики. Держава вдається до спорадичних заходів із фінансової стабілізації аграрного сектора - звільнення від оподаткування, надання різноманітних і часто непрямих позик, реструктуризація боргів. Проте вжиті заходи не мають належного ефекту. За таких умов продовжують зростати неплатежі за одержані ресурси та невиплати із оплати праці. При цьому основна причина збільшення їхніх обсягів та несвоєчасної сплати - збитковість сільськогосподарського виробництва - не ліквідована [119. С. 18].
Треба зазначити, що механізм кредитування, який для аграрних товаровиробників має вирішальне значення, до цього часу залишається не відпрацьованим. До 1990 року частка кредитів у джерелах формування оборотних засобів становила 35-40%; на початок 1998 року по сільськогосподарських підприємствах Міністерства АПК цей показник становив лише 1,6%, а згідно Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" від 18 січня 2001 року бюджетні витрати на АПК повинні складати впродовж вказаного періоду не менше 5% всіх витрат [63. С. 88].
Оскільки така потреба в кредитних ресурсах для сільськогосподарського товаровиробника має об'єктивний характер і водночас вона не задовольняється, її заміюють інші джерела, основним із яких є кредиторська заборгованість, яка на початок 1998 р. становила близько 70%. Очевидно, що звідси розпочинається бартер і ланцюг неплатежів у всьому народному господарстві [49. С. 41].
З прийняттям Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" [6