Державне регулювання економiки та дiя вмонтованих стабiлiзаторiв в умовах ринку

РОЗДІЛ 2
ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ОБ'ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ В УМОВАХ ТРАНЗИЦІЇ
2.1. Методологічні та теоретичні проблеми визначення основних напрямків регулювання суспільного виробництва в умовах транзиції
Світовий досвід розвитку економічних відносин стверджує, що державне регулювання стає невід'ємним структурним елементом системи управління на етапі становлення постіндустріальної економіки. Головними ознаками цієї системи є загальна інформаційна забезпеченість, висока наукоємність, міжнародна інтеграція, єдиний економічний простір, соціальне регулювання. В зв'язку з цим особливу значимість приймають нові теоретичні, методологічні та інституціально - організаційні підходи до регулювання соціально-економічних процесів. При розробці концепцій реформ у них необхідно включати нову парадигму державного регулювання. Державне регулювання як структурний елемент цілісної системи повинно знайти відображення у програмах і моделях реформ.
Пізнання як природи, так і суспільства на сучасному етапі не може відбуватись без ідеї системності, еволюції, самоорганізації, поліфундаменталізму і універсального принципу доповненості. Кожна з країн світу формує свою модель ринкової чи традиційної економіки, однак така орієнтація носить чисто теоретичний характер. Насправді більшості країнам світу властива змішана економіка.
Ринкова (змішана) економіка являє собою складну цілісну систему. Вона, на відміну від сумативної, характеризується тим, що взаємодія складових її частин породжує інтегративні, властивості притаманні лише системі в цілому. При системному, цілісному підході увага концентрується не на частинах, а на принципах організації. З точки зору цілісності системи важливо знати, чому слугує частина в рамках цілого, як вона працює на цілісність. Саме тому суть цілого завжди відрізняється від простої суми складових її частин.
Сучасна ринкова система складається з двох великих різних підсистем: приватного і державного секторів. Приватний сектор об'єднує як великий капіталістичний, так і дрібнотоварний бізнес на підставі приватної власності, принципах конкуренції і економічної ефективності Підприємства приватного сектору виходять із принципу досягнення найвищої рентабельності. Пріоритет надається задоволенню приватних потреб, за рахунок централізації рішень і індивідуальної відповідальності за них, свободи господарської діяльності забезпечується гнучкість і швидка адаптація суб'єктів економіки до умов функціонування, що динамізуються, і, як наслідок цього, - висока економічна ефективність використання факторів виробництва у цьому секторі господарювання.
Нинішній державний сектор являє собою форму реалізації групових (суспільних) інтересів. Як суб'єкт господарювання, держава є власником підприємств та здійснює економічну діяльність. При цьому вона підкоряється законам ринку, тобто на державні підприємства розповсюджується ринковий метод управління. Але державний сектор не може переслідувати в своїй діяльності мету досягнення лише максимуму прибутку. Державі доводиться підкорятися гуманістичним принципам справедливості, рівності, людської солідарності. В своїй діяльності вона керується не стільки критеріями рентабельності, скільки критеріями задоволення суспільних потреб, які не завжди узгоджуються з ринковими принципами. Протилежність державного та приватного секторів ще не дає підстав для розгляду їх у відриві один від одного, що перешкоджало б розробці системи регулювання, заснованої на їх взаємодії. Економічна діяльність держави в ринковій економіці пролягає за межі держсектора. Для того, щоб дослідити її, необхідно відмовитись від ізольованого розгляду двох понять: "державний" та "приватний". А для того, щоб зрозуміти систему управління економікою в цілому, необхідно відмовитись від двох логік дослідження: приватної та державної, тим самим ігноруючи проблему існування секторів всередині єдиної суспільно-економічної системи, єдиної держави.
При аналізі економічної ролі держави та системи регулювання економіки необхідно розглядати господарську систему в цілому. Об'єм втручання держави в економічне життя можна характеризувати за розмірами державного сектора. Проте державна власність та державний сектор - різні поняття. Під державною власністю мають на увазі підприємство, що належить державі повністю або частково. Розмір державного сектора може вимірюватись у таких показниках як питома вага державних витрат, трансфертні платежі, в тому числі пенсії, стипендії, житлові субсидії, допомога дітям, сільськогосподарські та промислові субсидії, виплата відсотків по державному боргу, державне споживання та інвестиції, витрати на охорону здоров'я, освіту, утримання державної адміністрації). Крім того розмір державного сектору можна вимірювати за питомою вагою податків та чисельністю зайнятих у формуванні ВВП. Державний сектор необхідний для підвищення ефективності роботи приватного сектору. В цьому простежується взаємодія приватного та державного секторів економіки (Таблиця 2.1).
В основі методологічного підходу до регулювання суспільного виробництва лежить обумовленість державного регулювання складністю економічної системи сучасної змішаної економіки. Необхідно подолати стереотип, що склався в оцінці держави як зовнішньої сили по відношенню до економіки. Держава, яка приймає законодавчі акти та здійснює адміністративне регулювання, діє як сила зовнішня по відношенню до господарства. Держава як власник окремих підприємств та деяких галузей господарства, виступає суб'єктом господарювання та безпосередньо здійснює економічну діяльність. Для держави як суб'єкта господарської діяльності діє те ж законодавство, що і для приватних підприємств, акціонерних товариств.
Будь-яка економічна форма займає певне місце в економічній системі суспільства, виконує відповідні функції. Вона покликана сама по собі і шляхом взаємодії з іншими структурними елементами системи забезпечити певний режим функціонування національного господарства. Природа с