РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ТА ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ЛЬОНАРСТВА УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА І НАПРЯМУ НАУКИ (З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ)
2.1. Первинні світові осередки зародження й розповсюдження льонарства
Льон-довгунець є однією з найстародавніших технічних культур. Він став відомий людству понад десять тисяч років тому. Льон-довгунець належить до родини льонових - Linaceae, у яку входить близько 22 родів. З них практичне значення має рід льон Linum L., який включає понад 200 диких видів одно- або багаторічних трав'янистих рослин, є навіть напівкущі. Господарське значення має лише один вид - льон культурний або звичайний - Linum usitatissimum L [1].
У свій час рядом авторів (Є. В. Елладі, С. В. Юзепчук, Є.М. Сінська) була запропонована ботанічна класифікація льону, але жодна з них не стала прийнятою, бо не відповідала сучасному науковому визначенню виду.
Вивчаючи світову колекцію льону у Всесоюзному інституті рослинництва, І. О. Сизов для використання в генетиці та практичній селекції запропонував ботанічну класифікацію культурного льону, в якій систематичними одиницями є вид, різновидність, форма. Згідно з цією класифікацією, культурний льон відноситься до одного виду - Linum usitatissimum [2, 3].
З урахуванням морфологічних ознак, біологічних і господарських властивостей цей вид ділиться на п'ять груп різновидностей льону культурного: льон-довгунець, льон-межеумок, гірський кудряш, крупнонасінний льон та напівозимий багатостебловий льон.
Льон-довгунець, або прядивний льон, однорічну дводольну рослину з невисоким тонким стеблом, вирощують переважно для отримання волокна, яке є сировиною для текстильної промисловості. В Україні посіви льону-довгунця зосереджені на Поліссі (Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській областях), а також в районах Прикарпатських і Ростоцько-Опільських лісів, Волинського лісостепу.
Льон-кудряш або олійний льон, та льон-межеумок використовують, більшою мірою, для отримання насіння, з якого виробляють олію та шрот. До недавнього часу посіви були зосереджені в степовій зоні України, зокрема в Одеській (центральна частина), Запорізькій, Кримській (західній і східній частинах) областях [1, 2, 4, 5, 6, 7].
Всі ці різновидності льону І. О. Сизов розглядає як форми, що можуть змінюватись під впливом умов зовнішнього середовища.
Збірна група різновидностей льону-довгунця у свою чергу ділиться на дві підгрупи. Перша з них та, що сформувалася у специфічних умовах Північного Заходу колишнього СРСР на території Псковської, Новгородської, Смоленської, Ярославської, Костромської, Вологодської, Московської та інших областей. До цієї групи відносяться відомі кряжі льону-довгунця (псковський, палкінський, черський, мишківський та ін.), що є родоначальниками сучасних селекційних сортів льону-довгунця.
Місцеві сорти льону, а також переважна частина зарубіжних сортів льону-довгунця відносяться до другої підгрупи різновидностей, які відрізняються від першої кращою витривалістю, але меншою врожайністю і нижчою якістю волокна [2, 5].
Тепер дотримуються ботанічної класифікації культурного льону, запропонованої І. О. Сизовим.
Сьогодні дуже важко точно визначити, де, коли і від яких дикорослих родичів було вперше введено в культуру ту чи іншу рослину. Важливо зауважити, що про батьківщину культурного льону й місце, де людина вперше почала вирощувати цю культуру, також існують різні думки. В свій час відомий шведський природознавець Карл Лінней у книгах "Система природи" (1735р.) та "Філософія ботаніки" (1751р.) висунув деякі припущення стосовно батьківщини культурних рослин.
Але, на думку швейцарського вченого Альфонса Декандоля, іноземного члена-кореспондента Петербурзької академії наук (1938р.), більшість вказівок Ліннея виявились неповними й неточними. Щодо походження льону Декандоль сам не мав конкретного й чіткого визначення. У своїй книзі "Раціональна ботанічна географія" вчений висловив сумнів стосовно того, що вид льону, який вирощували єгиптяни, був тим самим, що й російський та сибірський льони [8].
Узагальнюючи результати досліджень ботаніків, вчений робить такий висновок: " Этимологическое разнообразие названий, одновременная древность культуры в Египте, Европе и на севере Индии, наконец то обстоятельство, что в этой последней стране лен культивируется исключительно для выделки масла, приводят меня к заключению, что два или три вида различного местопроисхождения, которые большинством авторов смешивались под названием Linum usitatissimum, были издавна культивируемы в различных странах, без подражания или заимствования одними народами от других...Особенно сомневаюсь в том, что вид, культивированный древними Египтянами, был бы туземен в России и Сибири" [8, с. 122, 9?.
Швейцарець Освальд Геєр батьківщиною льону вважав Середземноморську зону. А на узбережжі Чорного моря культура льону появилася ще з неоліту. Вивчаючи буре вугілля Німеччини, професор Г. Вісбар знайшов у ньому лляні волокна сивої давнини [10, 11, 12, 13].
Розкопки археологів у північних широтах вказують на те, що в далекому минулому поблизу Північного полюса була рослинність, морфологічно схожа з рослинністю південних широт, і, можливо, Полярна область була первинним центром походження льону.
Вивченню й опису первинних світових осередків виникнення льону культурного були присвячені наукові праці багатьох відомих учених. Культурі приділив велику увагу К.А. Тімірязєв у книзі "Землеробство та фізіологія рослин". Видатний спеціаліст у галузі фізіології рослин та проблем фотосинтезу за ініціативою наукового відділу Московського товариства розповсюдження технічних знань взимку 1871 - 1872 років прочитав лекцію про льон.
Щодо первинних світових осередків виникнення культури К.А. Тімірязєв зазначав: "Греческое Linon, перешедшее позднее в Linon, и латинское Linum не имеют ничего общего с санскритским Ouma или Atasi, Utusi или Mutusi, не похожи ни на халдейское Chizm
- Київ+380960830922