РОЗДІЛ 2
ЗОВНІШНІ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ
ЧИННИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
2.1. Основні напрями і наслідки реалізації геостратегічної політики НАТО та визначення основних тенденцій їх впливу на безпеку України
Дослідження воєнної доктрини країни або коаліції країн з точки зору її змісту дає досить повне уявлення відповідно про характер їхньої воєнної політики і воєнно-політичних відносин, в які вони вступають [90; 112; 113; 114; 115; 116; 117].
У них розкриваються концептуальні ідеї й погляди на роль збройного насилля у взаємовідносинах між державами, деталізуються воєнно-доктринальні положення з урахуванням особливостей і характеру можливої війни, співвідношення сил, стану й основних тенденцій змін ситуації в світі. Саме в протилежному характері даних концепцій і доктрин полягає одна із причин їх різного впливу на міжнародну дійсність [93].
Одним із важливих елементів глобальної стратегії великих держав після Другої світової війни стала політика створення військово-політичних блоків і союзів. Як писав Г.Морґентау, величезна могутність СРСР і США порівняно з будь-якою іншою державою чи навіть коаліцією держав дала їм змогу чинити рішучий вплив на стан глобального балансу сил загалом, зводячи його в кінцевому підсумку до "балансу сил" між собою [118].
Основу блокової політики США заклала ухвалена сенатом 11 червня 1948 р. резолюція № 239 ("резолюція Ванденберга"). За два дні до цього аналогічну за своїм змістом резолюцію прийняла комісія із закордонних справ палати представників. Ці дві резолюції офіційно санкціонували участь Сполучених Штатів у військово-політичних союзах у мирний час.
20 січня 1949 р. "доктрина Трумена" була доповнена "програмою Трумена", яка безпосередньо передбачала укріплення і розширення військових блоків під егідою США. Економічну базу для військово-політичного альянсу країн Західної Європи і Північної Америки надав "план Маршалла", який вступив у силу 3 квітня 1948 р. Цей план і "доктрина Трумена" з різних боків - політичного та економічного - забезпечували необхідні умови для розгортання активної блокової політики США та створення Північноатлантичного альянсу. [112; 113; 114; 115; 118; 119].
В історії діяльності Організації Північноатлантичного Договору можна виокремити чотири основні періоди [120].
На першому етапі (1949-1956) воєнна стратегія НАТО базувалась на концепції "оборони Європи", яка формувалася з урахуванням результатів Другої світової війни і станом ядерної зброї, що була на озброєнні американського командування (рис.2.1). Військово-технічний бік першої коаліційної воєнної доктрини отримав назву "Щит і меч". Роль "щита" відводили сухопутним військам на Європейському ТВД, на які за підтримки тактичної авіації і ВМС покладалось ведення операцій до вступу в дію "меча", тобто американських стратегічних бомбардувальників - носіїв атомної зброї. Ця стратегія, сформульована відповідно до поглядів американських спеціалістів, закріпила за ними провідну роль у самому блоці й у процесі військового планування, що не могло не відбитися на подальшому розвитку коаліційних доктринальних установок і стратегічних концепцій. "Наша стратегічна доктрина, - підкреслював Г.Кіссінджер, - майже не визнавала жодних проміжних станів між тотальною війною і тотальним миром. Вона розглядала війну як єдине розв'язання проблеми" [92; 113; 118].
Другий етап розвитку військової стратегії НАТО (1956-1967) пов'язаний із значним розширенням арсеналів ядерної зброї, запровадженням її в усі формування об'єднаних і національних збройних сил блоку - від дивізії і вище. Вважаючи, що в галузі ядерної зброї США і НАТО мали перевагу над Радянським Союзом, керівництво альянсу вирішило радикально змінити свої погляди на характер можливих війн і будівництво ЗС. Це відобразилося у військовій стратегії "масової помсти" ("масованого удару у відповідь") [115; 120; 121]. Суть "масованої помсти" виразив державний секретар США Дж. Даллес: "Сполучені Штати повинні бути готові завдати масованого удару там і тоді, коли і де вони будуть вважати за потрібне це зробити"[41]. На початку 60-х років воєнно-політична ситуація в світі
Рис. 2.1 Стратегічна концепція "Військово-політичний альянс" (1949-1991 рр.) (варіант автора)
кардинально змінилася з появою в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет. "Масована помста" в цих умовах, як вважала адміністрація Дж. Кеннеді, втрачала будь-який сенс. Пошуки призвели на початку 60-х років до військово-стратегічних концепцій, запропонованих тодішнім головою об'єднаного комітету начальників штабів ЗС США генералом М. Тейлором і названим ним доктриною "гнучкого реагування", яка іноді іменується стратегією "дозованої помсти" і "контрольованих відповідних заходів". Суть цієї доктрини у викладенні її автора така: "Стратегічна доктрина, яку і міг би запропонувати натомість масованого удару, називається стратегією "гнучкого реагування". Ця назва вказує на те, що ми повинні бути здатні реагувати на будь-який можливий виклик і успішно діяти в будь-якій ситуації, починаючи з загальної ядерної війни...". Центральне місце в доктрині "гнучкого реагування" надавалось загальній ядерній війні, але вже з "дозованим" застосуванням ядерної зброї відповідно до масштабу воєнної загрози" і можливістю ведення обмеженої війни звичайними засобами [114].
Прийнявши в 1961р. стратегію "гнучкого реагування", США, однак, зіткнулися із стійким небажанням союзників приєднатися до неї. Лише у 1967р. із виходом Франції з воєнної організації НАТО і згодою з вимогами ФРН прийняти концепцію "передової оборони" як невід'ємну частину стратегії "гнучкого реагування" США вдалося добитися своєї мети [92; 112; 113;].
Головна вимога концепції "передової оборони" ("передових рубежів") є недопущення втрати навіть частини території країн - учасниць блоку. Фактично ж ця вимога вилилась у створення вже у мирний час у безпосередній близькості від кордонів соціалістичних країн Східної Європи потужних угруповань військ [112].