Поетика історичної прози Юліана Опільського.

РОЗДІЛ 2
ПОЕТИКА КОМПОЗИЦІЇ ХУДОЖНЬО-ІСТОРИЧНИХ ТВОРІВ ЮЛІАНА ОПІЛЬСЬКОГО 101
2.1. Визначальні структуротвірні елементи 101
2.2. Персонажна сфера 117
2.3. Способи викладу у прозі Юліана Опільського 141
ВИСНОВКИ 174
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 180
ВСТУП
Твори української історичної прози завжди викликали значно ширший, ніж власне художній, інтерес - читацький загал вишукував у них код істини, проект на перспективу. Літературознавці спостерегли своєрідні спалахи історичної белетристики у часи соціально-політичних змін і переворотів. Звідси цілком закономірним є так званий другий сплеск (перший - це епоха козацьких літописів) у 20-30-х рр. ХХ століття - часі історичних катаклізмів, тертя діаметрально протилежних суспільних ідеалів і стилесвідомостей. Цей процес на лівобережних українських землях та землях західноукраїнських відбувався, як відомо, за цілком відмінних культурних і соціально-політичних умов. Тому вивчення загального потоку історичної прози мусить спиратися на об'єктивне тлумачення стильових відмінностей окремих авторів з урахуванням тієї реальності, у згоді з якою (чи не у згоді) вони перебували. Якщо у літературі великої України історичну прозу відносять до помітних здобутків цього періоду, то в Західній Україні вона мала таки "найбільший збут" (М.Рудницький). Різні жанри її явили тоді галицькому читачеві В.Бирчак, В.Будзиновський, Катря Гриневичева, Ф.Дудко, Наталена Королева, Б.Лепкий, Ю.Липа, А.Лотоцький, О.Назарук, С.Ордівський, І.Филипчак, А.Чайковський та ін. Широкою "територією" художнього пізнання вирізнявся з-посеред них Юрій Рудницький (1884-1937), що увійшов у літературу під псевдонімом Юліан Опільський. Хоча стилево твори письменника і не дисонували із класичного типу історичною прозою, галицький читач "здригнувся" (М.Семчишин) від його критицизму у ставленні до національної історії та від незвичного "балясту науковости", який йому пропонувалось осмислити.
Сенс звернення до жанрів історичної прози Ю.Опільський бачив у тому, щоб "використовувати досвід минулого та сучасного" [228, 167]. Для цього треба було "полишати" модні у 20-30-х рр. "дитирамбічні впливи модернізму" і входити у "світ строгого реалізму". Художньо проникнути у далекі епохи можна, за Ю.Опільським, засобами романтично-реалістичного зображення. Стиль новітньої "сензаційної" літератури "не є підходячий" для "чесного погляду на добу історії", оскільки ця література "є виразником загально пануючої нервовости та жадоби доривочної насолоди, випливом переоцінювання хвилі та недооцінювання майбутности" [200, 154]. Відтворити "дух епохи" - а це і повинно бути головною метою автора історичного твору - можна розглядом сукупності достовірних фактів ("мозаїкової різнорідності подій"). "Мистецький хист" письменника повинен виявитися у змалюванні "побічних" постатей і "побічних" подій, тобто вимислу (домислу). Хоча фактаж він використовує саме для "артистичних цілей", все-таки не має права грішити "незнанням обставин або історичних фактів", "підставляти" у них свої власні погляди чи "скарикатирувати" головні історичні особи. "Побічні" факти так само не можуть суперечити духові доби.
Ю.Опільський допускав "вільне" поводження з історичними фактами, але при умові - "якщо стиль задержаний добре". Тенденція (а не "агітаційна бібула") в історичній повісті мусить бути "у згоді з духом часу". Повторюване у кількох статтях дефініціювання історичної повісті дуже наближене до Франкового (і Франко, і Опільський мали тут на увазі також романний жанр. - С. Д.) з його відомої передмови до "Захара Беркута": "... Історична повість - це твір, що з'ясовує духа даного часу; і це, а не що інше є її завданням. ... При історичній новелі з'ясування цього роду "духа доби" обмежується до означеного виміру, при повісті обіймає воно цілість, і не вільно в ній забути ні про що. Історикові вільно залишити на боці всі недокладно зазначені чи неясні подробиці, або - згадавши їх - піти далі; повістяр мусить пов'язати все в одну цілість, яка робила б "враження сучасности" (виділення наше. - С. Д.) [181, 112]. Отже, всі сюжетно-композиційні складники жанру історичної повісті чи роману, "оброблені як цілість", мусили проектуватися на сучасність і майбутнє. Ю.Опільський радив "свідомо" остерігатися ілюстрування історії, "напихання" твору "збираниною" психологічних чи ультракривавих страхіть - історію треба пережити, щоб допомогти читачеві зрозуміти минулі й сучасні події. Якщо порівняти ці засадничі настанови художнього зображення подій в історичному жанрі з науковими висновками сучасних дослідників, то можемо констатувати незастарілість художньої концепції історії Ю.Опільського.
Серед жанрів історичної прози Ю.Опільського виділяємо дві тематичні групи. До першої відносимо ті з них, в основу яких покладено реальні факти з історії України. Написані у різні роки, вони становлять змістово-стильову єдність і творять панораму життя на українських землях протягом століть: піднесення Київської Русі за князювання Святослава і Володимира ("Іду на вас", 1918; "Вовкулака", 1922; "Ідоли падуть" та "Діти Одина" були надруковані уже після смерті автора ("Ідоли падуть" -- у 1938 р.; "Діти Одина" -- у 1985 р.)); боротьба проти польської шляхти і татаро-турецьких нападників у ХVI-XVII ст. ("Упирі", 1920: друга і третя частини роману - "Чорним шляхом" та "Івашко" - видрукувані у журналі "Тернопіль" аж у 1991-1994 рр.), проти польської та литовської шляхти у ХІV-XV століттях ("Сумерк", 1922), іноземних феодалів та римсько-католицької експансії за часів Данила Галицького ("Золотий лев", 1926); становище українців у 1812 р. ("Тінь велитня"1, 1927).
До другої тематичної групи відносимо повісті з давньої історії народів, які жили на території України ("Гарміоне", 1921; "Під орлами Роми", 1929), з історії Єгипту часів фараона Рамзеса II ("Танечниця з Пібасту", 1921), давнього Вавилону ("Поцілунок Іштари", 1923) та Греції ("Аллах", 1931-1932).
У родинному архіві Ю.Опільського у Львові збереглися два рукописні томи його поезій та проз