Ви є тут

Національне як екзистенційний проект і рух екзистенції у предметному полі Празької поетичної школи

Автор: 
Українець Стефанія Ярославівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2002
Артикул:
0402U002865
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ IIІ
Празька поетична школа як поле заломлення національного екзистенційно-антропологічного змісту
§ 1. Екзистенційно-етичні категорії в їх національно-поетичній проекції
Екзистенційно-етичний вимір національного в модусі поетичному є спробою найбільш адекватної, на наш погляд, проекції національного етосу. Поетична площина є водночас і площиною етичною. Як свідчить Бердяєв: "Творчий акт має моральне значення, і моральний акт є творчий акт" [18;89]. Інакше кажучи, етична інтенційованість поетичного світу детермінує і саму екзистенційну національну парадигму.
Арістотель вбачає завдання поета в тому, щоб "говорити не про те, що відбулося насправді, а про те, що могло б статися" [11;67]. Поетичний світ, за Арістотелем, - не копія дійсного. І хоча мистецтво наслідує реальність, реальність, витворена митцем, є не менш достовірною, аніж взірець, покладений в її основу. Арістотель визнає автономну неповторність поетичної реальності. Будучи потенційною, вона має безліч варіантів свого здійснення. "Стає очевидним, ? як каже Гуссерль, - що онтичне апріорі [у нашому варіанті - реальність людського існування -- С.У.] можливе тільки як конкретно повна можливість, як корелят конститутивного апріорі, конкретно з ним зв'язаного і невіддільного від нього" [69;22]. Цілком правочинним є розгляд поетичного твору як певної конститутивної системи, у якій "я" є первісною інтенційною базою поетичного світу.
Нам належить розкрити етично-екзистенційне здійснення цього світу, маючи неодмінно на увазі і присутність Творця, позаяк людина в інтерпретації Арістотеля є найвищою істотою матеріального світу, яка причетна до Божественного розуму. Вона - своєрідна вершина природного універсуму, складної ступінчастої ієрархії його утворень, викликаних єднанням матерії і форми. Картина людського буття як суб'єкта морального вибору заздалегідь задана онтологічними властивостями природи людини. Гарантом стабільності буття людини у світі істини, краси і блага, за Арістотелем, є Божественний розум. Бог, згідно з Арістотелем, "є вічна, найкраща,жива істота, так що життя та існування, безперервне і вічне, є його набутком" ("Метафізика", 1072б 25-30) . І хоча в Арістотеля ми знаходимо вчення про світову душу, ейдетичне буття, єдине благо, усе ж усі вони оприявнюють себе з найбільшою силою в ноології. Так, у заключній частині "Евдемової етики" ("Евдемова етика", VIII, 3, 1249а) Арістотель говорить про Бога як вищу інстанцію з моральних проблем. Е.Целлер, наприклад, пише, що "Евдем ставить людську дію за її походженням і метою в тісний зв'язок з ідеєю Бога"11 [цит. за 68; 14-15]. Специфіка існування людини визначається душею, яка є формою її матеріально-тілесної організації.
У трактаті "Про душу" Арістотель пише, що "душа є сутність у смислі форми природного тіла, яке володіє потенційно життям" ("Про душу" ІІ,1,412а20) [10;394], а у "Метафізиці" Арістотель стверджує, що "через мистецтво виникає те, форма чого знаходиться в душі" ("Метафізика" VII(Z),7,1032б3) ?9;198?. Формотворцем, по суті, є сам автор.
Присутність Творця є присутністю онтологічною. Поетичне буття, за Гадамером, є "переживанням близькості": "Слово в такій мірі закликає існування, що воно стає майже схоплюваним. Істинність поезії полягає в тому, що вона робить це схоплення можливим" [49;221]. Певна річ, Гадамер має на увазі не лише естетичний модус такого схоплення, тому що поетична реальність є насамперед реальністю людською. Схопність існування неможлива поза межами людської екзистенції, яка сама по собі і задає можливість схоплення, означену Гадамером. Звідтак етично-екзистенційний модус є одним із найбільш актуальних і рецептивно значимих. Поетичне буття передбачає як особистісну реалізацію, так і ствердження можливих реалізацій, почасти непередбачуваних, спонтанних.
Етично-екзистенційна актуалізація поетичного буття існує також як респонденція. Запитування буття є, як стверджує В.Малахов, "діалогічним визначенням людської екзистенції" [134;26]. Малахов трактує комунікацію як методологічну парадигму проблемного поля етики і "якщо світ естетичної комунікації - це впорядкованість суспільного цілого як пластичного утворення, то світ етичної комунікації - це світ душі, темний і смутний, повний пристрастей і потягів, який також потребує бути керованим... Етична комунікація являє собою узгодженість внутрішніх душевних поривань із системою норм і правил, вироблених іншими" [137;111]. Діалогічний дискурс поетики потребує окремої експлікації. Поетичний твір є самостійним етичним буттям, яке інтенціюється етичним досвідом автора. Монолог автора перестає бути монологом тоді, коли з'являється текст як самостійний онтологічний феномен, своєрідне поетичне буття-в-собі. Комунікативні стосунки авторського "я" з цим буттям можна означити як онтологічну діалогіку. Тим паче, що ентелехія поетичного буття-в-собі є буттям-для-інших. Авторське "я", звідтак, стає проміжною ланкою онтологічного зв'язку, яку ніщо інше не може замінити, інакше утворена етична лакуна стане порушенням гайдеггерівського закону Можливого. Потенція онтологічного здійснення неможлива без "я". Етична діалогіка - це відчуття іншого "я", але не у простому психологічному почуванні, а в "глибині субстанції, так щоб у тайні власного буття пізнавалася тайна іншого буття"[38;203]. Ланка Я-Ти, за Бубером, "прориває межі самості" [39;206].
Одним із варіантів Я-Ти є комунікативний варіант Я-Нація. "Людина поетично мешкає на цій Землі, - вслід за Гельдерліном повторює М.Гайдеггер. -- Сутність поезії втягує в орбіту законів Божественних знаків і голос народу. Поет стоїть посередині - між Богом і народом. Його вкинуто, вкинуто в це Між... І тільки тут, тільки тут уперше вирішується, ким є людина і в якому ґрунті вона закорінює своє існування" [52;206]. Висловлюючись арістотелівською термінологією, oysia поезії полягає в цьому Між, що становить етично-екзистенційний горизонт поетичної комунікації. Національна Земля в цьому модусі стає землею поетичною, інакше маємо діалог