РОЗДІЛ 2
"ПРОБЛЕМА ЗНАННЯ" ТА "ТРАГЕДІЯ РОЗУМУ" В ЕВОЛЮЦІЇ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ТРАГЕДІЇ ЯК ПРОВІДНИЙ АСПЕКТ ТРАГЕДИЗАЦІЇ ОБРАЗНОГО МОДУСУ ТВОРІВ
Аналіз поняттєво-категоріального космосу давньогрецької трагедії вказує на провідну роль складників концепції дійсності античної драми (категорій "знання" та "розуму") в процесі простування давньогрецької драматургії від примату нормативності в образотворенні до поступової трагедизації героїки і, відповідно, конфлікту трагедії.
Попри традиціоналізацію засадничих аспектів моделювання концепції дійсності давньогрецької трагедії, в межах просторовості яких експлікується міфологізована та трагедизована дійсність, кожен із давньогрецьких трагіків не уникав новаторської ролі в процесі поглиблення трагічних колізій через наснаження образного модусу творів новітніми характеротворчими рисами завдяки поступовій психологізації античного трагосу.
Так, наприклад, концептуальні аспекти Есхілової драматургії ілюструють такий конфлікт між об'єктивованими в людських і божественних долях категорій "hybris" (людські пороки та помилки) і "Dice" (справедливість і неминучість) [111], або ж - між "hybris" і "nemesis" (божа честь) задля панування "Dice" [17]. В усякому разі наслідком цих конфліктів має бути здійснення безмежного у своїй одвічності панування Гармонії та об'єктивної справедливості Всесвіту. Здійснення будь-яким способом і чином, але передусім стражданнями людини як негармонійного складника цієї вічної гармонії світу. Та весь пафос Есхілових трагедій - невмирущість Гармонії - можливий тільки завдяки розумінню людиною сенсу власних страждань, їх причини або причин, оскільки саме через розум і розумне рішення людина причащається мудрості та гармонійності світобудови в значенні - космос. В. Ярхо зазначає, що "у світі Есхіла панує не індивідуальна воля божества, а об'єктивна закономірність справедливості, носієм і охоронцем якої покликані бути боги. Оскільки ж справедливість є розумною за своєю суттю, то й світ врешті-решт є розумним і гармонійним, хоча смертних зазвичай ведуть до осягнення цієї гармонії криві стежки" [111, 119].
Далі В. Ярхо зазначає, що "весь психологічний процес триває всередині людини, вона сама бере на себе відповідальність за те, що дала своєму розумові збитися з правильної дороги й поступитися місцем несвідомій, пристрасній одержимості. Власне рішення людини є тією ланкою, де сполучаються індивідуальна поведінка та об'єктивна закономірність світу" [111, 127]. Власне, "бог у Есхіла завжди залишається тільки співучасником людської поведінки, вся ж вага відповідальності лягає на самого смертного, що керується у своїх діях особистими спонукальними мотивами, а не диктатом з боку божества" [111, 128].
Але, вважаю за необхідне зауважити, що така структуралізація художньої дійсності трагедій Есхіла мала системний, еволюційний характер. Так, іще в ранній трагедії "Перси" рішення Ксеркса з приводу завоювання Греції морськими шляхами герою навіює певне, неантропологізоване, божество Ата, що в буквальному перекладі з давньогрецької означає "та, що забиває памороки":
Але хто б то міг із смертних
Розгадати хитрість бога?
Хто, потрапивши в тенета,
Тут же вислизнув із них?
Божество лихе людину
В сіть заманює ласкаво,
А тоді з цієї пастки,
Ой нелегко вже втекти! [40, 25] або:
Біда! Біда! З-за хмар на нас
Удар упав, тяжкий удар.
Ось що таке - шал нестямний Ати! [40, 53].
Отже, хоча Ксеркс і усвідомлює власну провину в загибелі війська та слави рідної Персії, але його руйнівні дії більшою мірою спричинені божою волею.
Глибшу диференціацію між рішеннєвими, людською та божою, сферами маємо в трагедії Есхіла "Благальниці". Цар Аргосу Пелазг, що вагається надати притулок і захист п'ятдесятьом "благальницям", данаїдам, котрі рятуються на прабатьківщині Аргосі від шлюбу із власними двоюрідними братами єгиптіадами, синами царя Єгипта, джерелом власних вагань вважає складність і трагізм для аргосців війни з єгипетським військом. Другий полюс Пелазгової дилеми формулює хор, що провіщає страшний гнів вседержителя Зевса через порушення утікачками священного жіночого призначення, шлюбу. Відповідно, Зевсова лють упаде й на Аргос як помічника грішницям у відступництві від гармонійних законів світового ладу. І тільки молитовне звернення до "всевидящого ока" дочок царя Даная та одержання ними божественної санкції на захист спонукає Пелазга оголосити війну єгиптіадам:
Володар (до вісника)
Щодо втікачок - лише переконавши їх,
Забрати можеш, та ніколи - силою. Весь люд зійшовсь на цьому: не дозволити
Тут жодного насильства. Цього рішення
Не похитнуть, як цвяха міцно вбитого...
Вісник
Скажу відверто: ти почав війну нову.
Мужам - і влада, й перемога суджена [40, 92-93].
Так Пелазг забезпечує щасливий для аргосців і данаїд перебіг війни та, головне, причастя розумної та справедливої гармонії Всесвіту через розумне, освячене богом, рішення.
Уже в трилогії Есхіла "Орестея" відчутним є зменшення ролі божественної санкції на людські рішення та вчинки. Власне, божий лик усе чіткіше сублімується в іпостасі Мойри, що асоціюється з поняттям "долі", котре, в свою чергу, зазнало глибокої денонсації семантики внаслідок функціональної контамінації, спричиненої реформуванням античного світогляду. Так, під час останньої зустрічі Клітемнестри з Орестом, героїня визнає власну провину в убивстві Агамемнона. Клітемнестра цілком звинувачує себе в скоєному злочині не під впливом неминучої розплати за вчинене, до того ж акт помсти здійснюватиметься її рідним сином, а внаслідок глибокого переконання в імпульсивності й експансивній темпоральності власного рішення й учинка. Героїня апелює не до рокованості власної долі, що цілком перенесло б цей образ на рівень світоглядної архаїки, а називає Мойру співучасницею злочину:
Орест
(До Клітемнестри).
І де з живим лежала, батька зрад