РОЗДІЛ 2
Процес формування західного державного кордону України
(1918-1990-і рр.).
2.1. Геополітична ситуація навколо українських земель на початку ХХст.
Перед тим, як приступити до розгляду процесу формування західного ДК України,
логічно спочатку проаналізувати ту геополітичну ситуацію, в якій відбувався
процес становлення української держави та формування її території і кордонів.
Відсутність єдиного державно-територіального організму, різне ставлення з боку
сусідніх країн та впливових військово-політичних блоків держав до
національно-культурних та політичних самостійницьких вимог українського народу,
а також зміна геополітичного значення Волині, Галичини, Закарпаття, Буковини,
Бессарабії неодмінно мали вплив на процес встановлення західного ДК України.
В результаті трьох поділів Польщі Галичина, Закарпаття і Буковина опинилися в
складі Австро-Угорщини, Волинь – в складі Російської імперії. Бессарабія
перебувала в складі Росії ще з часу укладення Бухарестського мирного договору.
Кордон між двома імперіями проходив по р.Збруч.
Галичина становила окремий коронний край (королівство Галичини і Людомерії) і
до неї було приєднано частину польських етнічних земель, що дало підстави в
майбутньому для поділу краю на Західну (польську) і Східну (українську)
Галичину. Найбільш економічно відсталим і найменш інтегрованим у
загальноукраїнське національно-політичне життя регіоном було Закарпаття. До
1917 р. ніхто в міжнародній політиці про нього не згадував і не звертав уваги
на його геостратегічне положення. Російська імперія, яка вважала себе
“покровителькою поневолених слов’ян”, також не цікавилася долею Угорської Русі,
і в 1914-17 рр., заявивши свої територіальні претензії на Галичину, про
Закарпаття не згадувала.
Перебування українських земель у складі різних адміністративно-територіальних
одиниць різних держав обмежувало господарські зв’язки і розвиток
загальноукраїнських економічних відносин, гальмувало процеси консолідації нації
та формування національної держави.
Події 1905-1914 рр. відкрили наявність глибоких протиріч між інтересами
європейських держав, які об’єднались у два воєнні блоки – Антанту і Четверний
союз. Колишні учасники поділів Польщі – Росія, Німеччина і Австро-Угорщина
через територіальні суперечки опинилися у ворогуючих воєнних блоках.
По закінченню першої світової війни нове співвідношення сил на міжнародній
арені закріпила Паризька мирна конференція. Насамперед посилився міжнародний
вплив США, які завдяки економічному піднесенню мали змогу надавати позики
європейським державам. Американський президент В.Вільсон у своїй програмі миру
(“14 пунктів”) відстоював принципи миру без анексій, роззброєння, свободу
морів, свободу торгівлі тощо, реалізація яких забезпечила б посилення впливу
США над європейськими державами-переможницями. Серед чотирнадцяти пунктів
американської програми миру проголошувалися й такі: право націй на
самовизначення, автономія народів, які входять до складу Австро-Угорщини,
створення незалежної Польщі з виходом до моря і приєднання до неї територій,
заселених поляками. Засновники Антанти – Англія і Франція, - не збиралися
втрачати своїх здобутків у війні, а тому виступили єдиним фронтом проти спроб
Вільсона запобігти такому переділу світу.
Україна, яка заключила в Брест-Литовську сепаратний мир з Центральними
державами, коли перемога Франції, Великобританії, США та інших держав була вже
близька і неминуча, наперед позбавила себе прихильності держав-переможниць у
війні. Від ставлення до України держав Антанти, країн-учасниць Паризької мирної
конференції, від розвитку подій на українських землях і в Росії, від ситуації
на російсько-українському фронті, залежала і політика сусідніх держав щодо
України. Вона обумовлювалася також і ставленням тогочасних керівників цих
держав та впливових політичних сил до українського питання, української
державності та українців взагалі. Розв’язання українського питання було
невигідне ні Польщі, ні Угорщині, ні Румунії, бо передбачало об’єднання в єдину
державу земель, які надійно утримувалися цими країнами.
В “інкорпоративній” та “федераціоністській” політичних доктринах двох
найвпливовіших та найавторитетніших сил новостворюваної польської держави
Східна Галичина, Волинь і Поділля розглядалися як органічна частина Польщі. І
якщо погляди Р.Дмовського та Ю.Пілсудського відрізнялися у способах відродження
незалежної Польщі, в територіальному питанні вони співпадали [108, с.147].
Зовнішньополітична стратегія Румунії на початку ХХ ст. базувалася на концепції
об’єднання всіх “румунських історичних земель” в “унітарну національну
румунську державу” [108, с.199]. При цьому румунські претензії простягались на
угорські, сербські та українські землі. Одним з головних об’єктів румунських
зазіхань були українські етнічні землі Північної Буковини і Бессарабії, які
також розглядались як невід’ємна частина “Великої Румунії”. Приєднання цих
земель було головною метою Румунії в першій світовій війні, яка маючи
територіальні суперечки з Австро-Угорщиною щодо Трансільванії, в 1916 р.
виступила на боці Антанти.
Угорщина, з метою забезпечення панування на своїх історичних землях, проводила
політику цілеспрямованої мадяризації національних меншин. Це викликало гостру
реакцію в усіх поневолених народів, які по закінченні першої світової війни та
після проголошення права націй на самовизначення покинули угорську державу і
приєдналися або до своїх національних держав (серби і румуни), або до мовно
споріднених народів (словаки і чехи, хорвати і серби). Виняток становили лише
закарпатські українці, які опинилися хо
- Київ+380960830922