РОЗДІЛ 2.
ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД ІНТРОДУКЦІЇ, СИСТЕМАТИКА ТА АРЕАЛ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ТА ВИДУ MORUS ALBA L.
В інтродукції деревних рослин в Україні виділяються 5 епох або періодів: 1) доісторична - епоха трипільської культури; 2) антична - епоха грецької колонізації на Півдні України; 3) епоха Київської Русі; 4) епоха будівництва перших ландшафтних парків; 5) епоха ботанічних садів [92]. Становлення інтродукції як науки йшло поруч із становленням людини в процесі її еволюційного розвитку [180]. Інтродукція в сучасному розумінні - залучення виду в культуру або як сукупність методів та прийомів, що допомагають проходженню акліматизаційного процесу у рослин [172]. Ми спираємось на формулювання, прийняте Радою ботанічних садів СРСР [180]: інтродукція - це цілеспрямована діяльність людини по введенню в культуру на даному природно-історичному районі рослин, що раніше в ньому не зростали, а також перенос їх в культуру з місцевої флори. Хоча останнє ствердження часто є об'єктом критики [21,26], ми вважаємо його справедливим, тому що вивчення історичного аспекту розповсюдження виду Morus alba L. показало невід'ємний вплив інтродукції на міграцію виду в природних умовах, що буде показано нижче.
Шовковиця є однією з найбільш використовуваних людиною плодових культур. У добу трипільської культури шовковицю вживали як плодову та лікарську рослину. З розвитком виробництва шовку (5-е тисячоліття до н.е.) у Китаї листками шовковиці почали годувати гусінь тутового шовкопряда. Саме цей час і вважається початком розквіту інтродукції досліджуваної культури.
В античну добу у 655 р.н.е. - на північному узбережжі Пон- Евксінського моря поряд із кочовими поселеннями скіфів, таврів, пізніше сарматів існували міцні колонії греків, які будували міста (Ольвія, Пантикапей, Таврія), вирощували овочеві та плодові рослини, вели торгівлю. Вони привозили з Греції насіння, посадковий матеріал корисних рослин, серед яких була і шовковиця [182]. До Європи секрет виробництва шовку разом з гренами та шовковицею завезений у 555 р.[210].
У добу Київської Русі шовковиця поширювалась як лікувальна і плодова культура, яку вирощували на узбережжі Чорного моря. У Криму здавна зростав вид Morus nigra L., привезений турками і татарами на цю територію ще за часів татаро-монгольської навали [182].
У Московській державі за часів Івана IV було засновано шовкоткацьку мануфактуру для царських потреб. З розвитком виробництва шовку збільшувались насадження шовковиці. Петро І видав наказ, за яким категорично, під страхом смерті, заборонялось вирубувати шовковичні дерева.
Після вдалої Кримської кампанії князя Г.О. Потьомкіна наприкінці XVIIІ ст. і заснування Маріуполя, Миколаєва, Херсона та інших міст, на південному сході Російської держави закладають плантації шовковиці [210]. Територію заселяли пререважно греки, які завозили насіння та живці різних сортів шовковиці. Це була нова хвиля інтродукції шовковиці в Україні. Початком масової інтродукції роду Morus в Україні можна вважати XVIIІ ст. - добу будівництва ландшафтних парків.
У 1812 р. Х.Х. Стевеном засновано Нікітський ботанічний сад, першим директором якого він був, з 1800 р. обіймав посаду інспектора шовківництва на Кавказі. За наказом царя Олександра І на всій території південного сходу Росії створено станції шовківництва і закладено плантації кормової шовковиці. З 1841 р. Х.Х. Стевен стає головним інспектором шовківництва та інспектором сільського господарства півдня Росії (частину цієї території нині займає південний схід України) [145].
Основні види, завезені на той час - це M. alba, M. bombicis, M. multicaulis, M. кagajamae [194]. З метою збільшення виробництва коконів шовководи Росії, за тими часами, широко займались розведенням тутових дерев і мали тісний зв'язок з шовководами Італії та Франції. У 1887 р. організовано Кавказьку шовківничу станцію у Тбілісі. Вже у 1892 р. ця станція зібрала багату колекцію европейських, китайських, японських і середньоазійських сортів шовковиці [2].
З середини XVIIІ ст. починається міграція шовковиці з культурфітоценозів до природної флори з наступною натуралізацією, а також використання її населенням України як плодової рослини. За даними наших експедиційних обстежень, на території України трапляються рослини віком 200-350 років - у Криму та Маріуполі, Макіївці, Одесі, Києві та ін.
Великий розмах тутівництво отримало у 30-50-ті роки ХХ ст. [30] - добу створення ботанічних садів. У цей час шовкова тканина мала стратегічне значення, і на всій території, де могла зростати шовковиця, масово створювали господарства, розсадники, станції з вирощування тути. Так, на базі дослідної станції (Мерефа Харківської обл.) з шовківництва створено Інститут шовківництва, який на науковій основі випробовує нові для України сорти кормової шовковиці, створює сорти місцевої селекції та елітні породи тутових шовкопрядів. У СНД над створенням технічних і плодових сортів шовковиці працює Інститут генетики та селекції НАН в Баку (Азербайджан). Тут на основі застосування селекції, гібридизації та штучних мутацій виведено понад 1500 сортів плодової шовковиці [2]. В Україну у зв'язку з особливостями історично-промислового використання шовковиці було завезено велику кількість технічних сортів шовковиці для вигодовування тутового шовкопряда.
Згідно з даними Донецького обласного управління статистики та Управління земельних ресурсів Донецької обласної державної адміністрації, земельні фонди, відведені під насадження тутових, становили у 1974 р. близько 10 тис. га, а у 1992 р. вже 1168 га. Нині тутові насадження у звітах земельних ресурсів не наводять. Стрімке скорочення насаджень шовковиці пов'язане з втратою її виробничо-технічного значення як основного корму для тутового шовкопряда та заміною масового виробництва натурального шовку на більш низьке за собівартістю виробництво синтетичного волокна. Вирощування тутових припинено, і шовковиця використовується тільки в аматор
- Київ+380960830922