РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ МОЖЛИВОСТЕЙ ЗДІЙСНЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПІДТРИМКИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ПІДПРИЄМСТВ
2.1. Аналіз ефективності державної підтримки інноваційного розвитку підприємств
Інноваційна діяльність, будучи досить вигідною для інвестора, є дуже
специфічною і дуже ризикованою сферою інвестиційних вкладень. Забезпечуючи
досягнення не тільки частки, але і суспільного ефекту від своєї реалізації,
інноваційна діяльність повинна бути об'єктом пильної уваги держави та її
регулювань. Недосконалість ринкової системи, відсутність у приватних інвесторів
стимулів і можливостей фінансування інноваційної діяльності визначають
необхідність формування принципів, форм, методів і меж державної підтримки
інноваційної діяльності.
Дослідження показують, що в міжнародній практиці саме держава фінансує
передові науково-технічні розробки і найбільші проекти, впровадження яких не
під силу приватному бізнесу. Цим держава досягає свої соціально-економічні
цілі: нейтралізує побічні ефекти в економіці, реалізує соціальну політику,
стимулює економічне зростання. Вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду
свідчить про те, що держава має величезні невикористані резерви інвестиційної
підтримки інноваційних процесів, здатних мотивувати приватних інвесторів до
фінансування нововведень.
В Україні за останнє десятиліття роль держави в розвитку та стимулюванні
інноваційних процесів значно скоротилася. Насамперед це стосується зниження
ролі науки як основної рушійної сили техніко-економічного прогресу. Вітчизняна
наука, власне кажучи, перестала бути основним чинником соціально-економічного
розвитку, різко послабила свій вплив на інноваційні процеси в промисловості.
При збереженні цих тенденцій подолати наслідки економічної кризи буде дуже
важко.
За останнє десятиліття практично не спостерігалося збільшення кількості
наукових організацій і закладів, що виконують науково-технічні роботи. В 1990
р. в Україні нараховувалося 1344 науково-технічних організації, кількість яких
до 1999 р. збільшилася на 12%, в основному, за рахунок поділу науково-технічних
комплексів на окремі структури.
Подібна ситуація характерна і для Луганської області, де кількість таких
організацій, порівняно з 1990 р., зменшилася на 11%, однак, починаючи з 1995 р.
подальшого скорочення не спостерігалося (табл. 2.1). При цьому слід зазначити,
що основна тенденція до скорочення спостерігається серед науково-дослідних і
конструкторських підрозділів на промислових підприємствах.
Таблиця 2.1
Кількість наукових організацій та закладів, які виконують
науково-технічні роботи [100]
Наукові організації та заклади
Роки
1990
1995
1998
1999
Укра-їна
Луган-ська обл.
Укра-їна
Луган-ська обл.
Укра-їна
Луган-ська обл.
Укра-їна
Луган-ська обл.
Всього наукових організацій
1344
57
1453
51
1518
50
1506
51
з них по видах:
Самостійні науково-дослідні організації
502
16
680
16
784
18
787
17
Самостійні конструк-торські організації
358
16
300
13
274
16
245
17
Продовження табл. 2.1
Наукові організації та заклади
Роки
1990
1995
1998
1999
Укра-їна
Луган-ська обл.
Укра-їна
Луган-ська обл.
Укра-їна
Луган-ська обл.
Укра-їна
Луган-ська обл.
Проектні та проектно-пошукові організації
88
57
53
60
Вузи
146
150
158
160
Інші організації галузі „Наука та наукове обслуговування”
129
123
141
131
Науково-дослідні та конструкторські під-розділи на промисло-вих підприємствах
104
127
97
93
Інші організації
17
16
11
13
Традиційно головним індикатором, що характеризує ступінь державної підтримки
науково-технічної діяльності, вважається частка сукупних національних
асигнувань на НДДКР у ВВП. Аналіз динаміки такого індикатора показує зміни, що
відбулися за останнє десятиліття в Україні. Так, у 1990-1991 рр. значення цього
показника було досить високим навіть порівняно з провідними країнами світу.
Незважаючи на посилення диспропорцій в економіці у ці роки, наука все ще
розглядалася як головний фактор прискорення НТП. До 1992 року державні витрати
на науку скоротилися вдвічі порівняно з попереднім періодом. Однак
науково-технічна політика, що проводилася в 1993-1995 рр., навіть на фоні
надзвичайного загострення економічної кризи й інфляції, забезпечила
стабілізацію асигнувань на науковий розвиток на рівні 1,0 – 1,1 % ВВП.
На жаль, успіхи локальної фінансової стабілізації виявилися короткочасними, що
викликало широкомасштабні затримки асигнувань і початок нового спаду у
фінансуванні НДДКР.
Таким чином, на думку деяких учених, починаючи з 1995 р. за формальними
ознаками Україна опинилася в групі країн Азії, Африки та Латинської Америки, що
на світовому рівні не вважаються розвиненими в науково-технологічному аспекті
[35,56,74].
Зниження обсягів витрат на НДДКР в Україні в 1991-1997 рр. було практично
пропорційним загальному рівню зниження ВВП. Криза 1998 року спричинила нове
зниження цих витрат до рівня 0,45 – 0,5% ВВП. Зниження у ВВП у 9,3 рази
абсолютних і в 2,5 рази питомих обсягів інвестицій в інноваційну діяльність у
другій половині 90-х років стало одним з основних факторів скорочення
потенціалу й обсягів виробництва в цілому. В табл. 2.2 [48] показано динаміку
показника наукоємності ВВП України за 1990-1998 рр.
Таблиця 2.2
Динаміка наукоємності ВВП, % [58]
Показник
Роки
1990
1991
1992
1993
1994
1995
1996
1997
1998
1999
Частка витрат на науку у ВВП, %
3,10
2,50
1,60
1,33 (1,09)
1,35
(1,11)
1,23
(1,05)
1,16
(0,81)
1,43
(0,80)
1,21
(0,71)
1,02
(0,61)
Дані в дужках були розраховані ЦДПІН НАН У