Вы здесь

Європейська соціальна хартія (пе-реглянута) і трудове законодавство Ук-раїни: питання адаптації.

Автор: 
Феськов Микола Миколайович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U000603
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ III. АДАПТАЦІЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ ТРУДОВИХ ПРАВ
3.1. Право працівників та роботодавців на свободу об’єднання
Стаття 5 частини ІІ Європейської соціальної хартії (переглянутої) “Право на
створення організацій” посідає особливе місце серед інших обов’язкових для
підписання статей Хартії. Ця особливість пояснюється спрямованістю на
забезпечення не тільки індивідуальних прав працівників і роботодавців
створювати організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів,
але й колективного права утворених організацій організовувати свою роботу і
діяти в інтересах своїх членів.
У зв’язку з тим, що право на створення організацій зв’язано як з
індивідуальними трудовими правами працівників і роботодавців, так і з
колективними правами створених організацій і об’єднань, вважаємо за доцільне
коротко зупинитися на проблемі визначення природи колективних відносин у сфері
праці. Це пояснюється необхідністю з’ясування та узгодження тих підходів, що
існують у науці вітчизняного трудового права, з позицією ЄКСП – КНЕ щодо
захисної функції ст.5 ЄСХп стосовно індивідуального і колективного права
працівників і роботодавців на свободу об’єднання.
Проблема колективних трудових відносин належить до дискусійних в науці
трудового права. Не дивлячись на те, що ці дискусії тривають не одне
десятиліття, єдності не досягнуто й досі. Склалися дві точки зору.
Перша позиція вчених полягає у конструюванні єдиного універсального поняття
трудового відношення, яке включає не лише індивідуальні, а й колективні
відносини. Ця теорія була висунута С.О.Івановим і Р.З.Лівшицем, Ю.П.Орловським
[203, c.139], згодом розвинута А.Р.Мацюком [204]. Проти такого розуміння
виступили В.С.Андрєєв, О.С.Пашков, О.В.Смірнов, В.І.Смолярчук [40], які
вважали, – не дивлячись на те, що трудовий колектив може виступати у якості
колективного суб’єкта правовідносин, а відповідно й суб’єкта трудового права,
однак такі відносини не можуть вважатися трудовими, оскільки носієм робочої
сили (тобто здатності до праці) є лише фізична особа; колективні ж відносини
виникають з приводу участі в управлінні виробництвом й організації праці, тому
вони завершуються звичайно прийняттям локальних нормативних або
правозастосовчих актів, покликаних “обслуговувати” індивідуальні трудові
відносини [205, c.13-16]. На думку О.С.Пашкова, колективні
організаційно-трудові відносини носять лише організаційний характер і не можуть
бути визнані трудовими [206, c.81]. Таким чином, ця група вчених у 80–х роках
визнала існування колективних відносин у предметі трудового права, проте
заперечувала їх трудову природу, а відтак відносила їх до групи відносин, тісно
пов’язаних з трудовими, організаційними стосовно власне трудових відносин.
В сучасний період ця дискусія має своє продовження. Зокрема, автори навчального
посібника “Трудове право України” Г.І.Чанишева і Н.Б.Болотіна обґрунтували своє
бачення цієї проблеми з огляду на формування у сучасних умовах інституту
соціального партнерства й прийняття нового законодавства про професійні спілки,
про колективні договори і угоди, про організації роботодавців, і приєдналися до
ідеї визнання колективних відносин у якості трудових поряд із індивідуальними
трудовими відносинами [41]. Однак і тепер ця думка викликала активне
заперечення з боку харківських вчених–трудовиків. Так, на думку В.В.Жернакова,
“колективні трудові відносини” є організаційними по відношенню до
індивідуальних, вони не виникають поза індивідуальними трудовими відносинами,
тому не можуть існувати як самостійне правове явище [207, c.142]. Точку зору,
що трудові правовідносини не можуть бути колективно-правовими займає й
О.І.Процевський, який вважає, що “трудові правовідносини за своєю природою
завжди індивідуальні” [42, c.81]. На думку В.І. Прокопенко, колективні
відносини є не трудовими, а правовими і похідними від трудових [208, c.18].
Досліджуючи досвід правового регулювання праці промислово розвинутих держав
Європи, І.Я.Кисельов дійшов до висновку, що в зміст предмета трудового права
входять як індивідуальні так і колективні трудові відносини [62, c.10-11].
Всебічне дослідження колективних трудових відносин, їх поняття, видів,
структури, суб’єктів представила Г.І.Чанишева в своїй монографії “Колективні
відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект”. На її думку, колективні
трудові відносини можна визначити: “як систему суспільних відносин, які
виникають з приводу реалізації їхніми суб’єктами колективних трудових прав у
сфері праці” [10, c.20].
Досліджуючи питання відповідності трудового законодавства України ЄСХп щодо
забезпечення права на об’єднання, вважаємо за необхідне проаналізувати природу
самого права суб’єктів на створення організації. Очевидно, саме такий підхід
дозволить з’ясувати, до групи яких прав воно належить, – індивідуальних чи
колективних, і що є його змістом?
Справа в тому, що в літературі зазвичай вважають право на створення організацій
колективним правом. Між тим, слід розрізняти право на створення організації,
яке є індивідуальним правом кожного суб’єкта (працівника і роботодавця), – і
право вже створеної організації здійснювати свою діяльність, згідно статуту,
зокрема щодо захисту своїх членів. Останнє є колективним правом.
Поняття індивідуальних і колективних трудових прав тісно пов’язано з поняттям
суб’єктів трудового права. Г.І.Чанишева, залежно від видів суспільних відносин,
які належать до предмета трудового права, поділяє суб’єкти трудового права на
індивідуальні та колективні [10, c.37]. В.С.Венедиктов дещо по іншому про