РОЗДІЛ II
АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ІРРАЦІОНАЛЬНОГО В ІСТОРІЇ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
В історії розвитку філософської думки проблема пізнання завжди привертала
значну увагу. Ще у добу античності Сократ своєю знаменитою тезою “Пізнай самого
себе!” повертає напрям філософського дослідження від природи і Космосу до
людини, вивершуючи її як неповторний людський індивід. Він переконаний, що
кожна людина таїть у своїй внутрішній суті, у своїй душі приховану істину –
мудрість, яку лише потрібно відшукати. Цей пошук істини у собі є процесом
глибокого самопізнання і віднайдення людиною самої себе.
Платон, розвиває вже цілісне вчення про пізнання, де об’єктом уваги виступає не
світ речей та предметів, а світ ідей. Платон наділяє пізнавальними здатностями
людську душу, бо саме вона споглядає ідеї. Душа у Платона досконаліша від тіла,
нематеріальна і безсмертна – її існування не має кінця, так само, як і ідеї є
вічним буттям. Як відзначав О.Гіляров, “Платон першим показав людській душі її
принебесну батьківщину, …де стоять вічні і незмінні ідеали блага, краси,
справедливості, які повинна здійснювати душа у житті” [162, 161].
Процес пізнання у людській душі – це процес творчого переживання, пориву до
чогось вищого, досконалого, доброго; це своєрідна внутрішня напруга та
внутрішня потреба душі. Ідеологія Платона сповна відповідає потребам серця, бо
вона цілком свідомо виконує закон краси: “вона не тільки логічно зводить усю
різноманітність сущого до єдності ідей, але і художньо змушує прозрівати цю
різноманітність в єдності ідеальних образів” [162, 163]. Платон виділяє
особливе інтуїтивне пізнання, тобто здатність самостійно і безпосередньо
пізнавати істину понад “розумуванням”. Такі міркування Платона можна назвати
уже зверненням до нераціонального пізнання.
Умберто Еко відмічає, що ще у другому столітті появився Nous, що означав владу,
“яка пізнає за допомогою містичної інтуїції, нераціональної ілюмінації та
моментальної, недискурсивної візії”. Далі автор констатує: “Вже нема потреби
розмовляти, дискутувати і розумувати. Треба просто очікувати, поки хтось до нас
промовить. Тоді світло буде настільки швидким, що зіллється в одне з темрявою.
В цьому й полягає правдиве втаємничування, про яке втаємниченим особам не
дозволено говорити” [50, 643].
Згодом, до пізнання внутрішнього, індивідуального, духовно-ідеального світу
звернуться й деякі філософські напрямки елліністичної філософії. Це,
насамперед, епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм. Ці напрями об’єднувала єдина
мета – “знайти для життя спокійний пристанок” [162, 105].
Епікуреїзм виділяє “внутрішню автономію” людини, яка дарує їй необмежену
свободу, пропонує виховувати у собі атараксію (незворушність) та втікати від
страждань і незгод цього світу, заглиблюючись у себе. Це є пряма дорога до
щастя – найбільшого блага, для якого призначена людина.
Стоїки закликають оберігатись від надмірних переживань, проповідують апатію –
відсутність будь-яких хвилювань, а наслідком цього буде гармонія людини з Богом
– евдемонія, найвище щастя і блаженство.
Скептицизм також утверджує “незворушність” щодо світу, але як і епікуреїзм, і
стоїцизм стоїть на позиції відродження, втечі від світу у свій власний,
внутрішній духовний світ. Звідси і бере початок розуміння тіла, як “темниці
душі”. Душа із цієї “темниці” раціонального виходу не має, вона може вибратись
лише за допомогою ірраціонального, такого як і все, непідвладне розуму, буття.
Нове розуміння проблеми ірраціонального пізнання прийшло, коли філософську
думку опановує релігійний дух. Бог стає джерелом усякого буття, а тому й
об’єктом і джерелом пізнання. Людина може пізнати Бога лише тоді, коли на неї
спаде “одкровення” – містичний стан безпосереднього єднання з божеством: лише,
коли їй відкриється позараціональне бачення “в екстатичних станах та візіях за
допомогою надприродного осяяння” [136, 85]. Такі стани відкриваються людині,
яка живе у постійних молитвах, роздумах, палкій вірі та любові до Господа, у
якої чисте і добре серце, а також, яка обмежує себе благами і живе аскетичним
життям.
Так, Філон Александрійський визначає метою людського життя з’єднання з Богом,
але не звичайним природним шляхом, що саме по собі є неможливим, а досягаються
через божественну частину душі у стані екстазу. Плотин та неоплатоніки, які
розвинули ірраціоналістичні ідеї Платона, пропонують зосередження людської душі
на Єдиному, а потім “вглянення” і злиття у єдине ціле. Щоб знайти Єдине, треба
поглянути у себе. “Вглянення” у себе дає змогу осягнути себе самого і побачити
Бога. Це і буде єднання з Богом, а отже, і досягнення людиною щастя за
допомогою містичного екстазу. Містичний стан є метою людського життя, протягом
якого людина вчиться долати чуттєвий світ, а, підносячи душу над тілом,
поступово входити у стан екстазу і розчиняти душу у Єдиному – це і є суто
ірраціональний шлях. Боецій при виборі такого чи іншого шляху пізнання чи
споглядання особливо наголошує на свободі волі і морального вибору людини, що
дозволяє їй самостверджуватись, самовдосконалюватись, проявляти найвищі
гідності душі, бо душа людини – це вище буття, спрямоване на вічну істину.
Із приходом християнства у період середньовіччя настають, за словами Бертрана
Рассела “темні сторіччя”, “протягом яких у Західній Європі розумова діяльність
майже припинилася” [139, 263]. Християнська релігія, насичена ірраціональними
вченнями Платона, Плотіна, неоплатоніків, стає панівною ідеологією. Усе
розглядається крізь призму Бога, а людина постає одухотвореною, такою, яка має
не просто тіло, але й душу. Тому й ключ до розв’язання усіх своїх проблем
людина шукає у ірраціональній сфері духу.
І.Захара з
- Київ+380960830922