Ви є тут

Правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках ХХ століття

Автор: 
Анатольєва Ольга Іванівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2003
Артикул:
0403U001506
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Історичні передумови та основні етапи боротьби з безпритульністю,
бездоглядністю й правопорушеннями неповнолітніх В УСРР У 20-Х РОКАХ ХХ
СТОЛІТТЯ
Минуле століття на його початку в широких колах європейського суспільства було
прийнято називати "століттям дитини". Але надії не виправдалися. Навпаки, саме
тоді для дітей почалася нова епоха страждань, породжених війнами, соціальними
потрясіннями, масовим голодом.
З розвитком промисловості, сім’ї (особливо у містах) почали не справлятися з
усіма труднощами виховання дітей. Батьки, зайняті тяжкою працею, не
забезпечували ні достатніх матеріальних умов існування, ні належного нагляду
[2, с. 7-8]. Не кращим чином виконували виховну функцію сім’ї селян, більшість
з яких жили за межею бідності. Тому бездоглядність та безпритульність були
поширеними явищами. Ще до Першої світової війни в Росії налічувалося щонайменше
2,5 млн. безпритульних дітей, з яких лише близько 30 тис. перебували в дитячих
закладах благодійних товариств [76, с. 52].
До революції в Україні діяло кілька таких громадських організацій. Найбільш
значними з них були Київське товариство землеробських колоній та ремісничих
притулків, Чернігівське товариство опікування, Харківське товариство соціальної
опіки, Товариство подання хворим у Києві. Вони утримували 99 притулків. Однак
ці установи забезпечували тільки фізичне існування дитини і не виконували ні
виховних, ні освітніх функцій. Крім того, кількість притулків та чисельність
дітей у них визначалися самими товариствами й не відображали реальних потреб
допомоги безпритульним та бездоглядним дітям. Працювали також державні виховні
будинки для малюків та сирітські будинки, але їх було небагато [77, с. 4].
Не дуже ефективно використовувалися і сімейні форми влаштування дітей,
позбавлених батьківського піклування. Інститут усиновлення часто застосовувався
для виконання завдань, не пов’язаних з охороною прав сиріт та бездоглядних.
Непоодинокими були випадки усиновлень, здійснених для захисту спадкових прав та
придбання додаткової робочої сили у домашньому господарстві [75, с. 39]. Опіка
до революції мала становий характер і була пов’язана з майновим становищем
підопічного [75, с. 52]. Існував також інститут патронажу – влаштування хворих
або безпритульних дітей у сім’ю, якій виплачували за це грошову допомогу. На
патронажну родину покладалися завдання охорони здоров'я дитини, сприяння їй в
отриманні початкової освіти та навичок праці, яка б згодом стала джерелом
існування. Але ці вимоги не завжди виконувалися, бо взяти на виховання дитину
прагнули переважно найбідніші сім’ї, для яких сплачувані за її утримання кошти
мали істотне значення. Тому становище переданих на патронаж було тяжким [75, с.
57-59].
Певну соціальну допомогу дітям надавали земські установи. Їх діяльність
спрямовувалася на те, щоб знизити смертність у притулках та виховних будинках,
а також у родинах, які патронували дітей. Земства також намагалися привернути
увагу російського суспільства до проблем дитинства [75, с. 11]. Водночас, на
практиці, ця робота не призводила до істотних позитивних змін через бідність
більшої частини населення. Будь-яке погіршення економічної ситуації одразу
позначалося на кількості безпритульних та бездоглядних. Оцінюючи стан справ у
піклуванні про дітей у дореволюційний період А.І. Довгалевська наголошувала, що
державні органи, церква, громадські та благодійні організації були неспроможні
не лише вирішити проблему збереження життя та виховання сиріт й безпритульних,
але й належно організувати роботу у цій галузі [63, с. 4].
Аналізуючи причини низької ефективності заходів охорони дитинства, М. Ошанін
цілком справедливо зауважував: "… якщо такий жахливий результат виходить
незважаючи на те, що багато людей доклали до цієї справи усю свою енергію,
нерідко талант, та незважаючи на величезні грошові витрати й роботу, то
очевидно, що у невдачі винні не окремі люди, неправильна сама система, за якої
ці люди працюють та за якої, очевидно, добрих результатів отримати неможливо
[75, с. 11].
Про тяжке становище дітей красномовно свідчив високий рівень підліткової
злочинності. Кількість неповнолітніх 10-17 років, засуджених до позбавлення
волі загальними та мировими судами, за перші 10 років ХХ століття зросла більш
ніж удвічі [11, с. 84]. Водночас, каральна спрямованість кримінальної та
кримінально-виправної політики Царської Росії не сприяла ефективній боротьбі зі
злочинністю неповнолітніх. До кримінальної відповідальності притягалися діти з
10 років. При цьому, вони були мало захищені законом. Норми кримінального
права, що стосувалися неповнолітніх (про пом’якшення покарання, заміну його
виховними заходами), застосовувалися на розсуд суддів. Незважаючи на надану
суду можливість направляти неповнолітніх у виправні колонії, кількість
засуджених до позбавлення волі у в’язницях була значно більшою. Так, за період
1898-1907 рр. до колоній направили 4047 неповнолітніх, а до в’язниць та
арештних будинків – 8442 [55, c. 39]. Частково це зумовлювалося нестачею
спеціальних виховно-виправних установ для неповнолітніх. До початку Першої
світової війни їх було лише 58 [13, с. 39-40].
Деякі процесуальні гарантії прав неповнолітніх при здійсненні правосуддя
(участь законних представників, обов’язковий захист, виділення справ
неповнолітніх в окремі провадження) були передбачені у Законі про малолітніх
підсудних 1897 року [56, с. 78]. Але, загалом, складна обрядовість судового
процесу негативно впливала на дітей. Зберігалося покарання неповнолітніх у
вигляді позбавлення волі, хоч і передбачалося, що утримуватися вони мають у
спеціальних відділеннях в’язниць [