РОЗДІЛ 2
МЕДИЧНА ПРОФЕСІЙНА МОВА
В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Для вивчення медичної професійної мови в комунікативно-прагматичному й нормативному аспектах важливо знати деталі її минулої еволюції. Тенденція змін, виявлених в минулому, може діяти і в найближчому майбутньому. Різні підходи до нормування літературної мови, які мали місце в історії, досі співіснують, під впливом соціокультурних чинників часто конкурують, що проявляється у спробах ревізії літературного стандарту.
Таким чином, щоб зрозуміти багато особливостей функціонування МС у сучасній професійній комунікації лікарів, проаналізуємо закономірності і тенденції розвитку функціонального різновиду кодифікованої літературної мови - медичної професійної мови, процес вироблення концептуальних засад термінотворення і терміновживання, вплив на еволюцію медичної професійної мови лінгвістичних та екстралінгвістичних чинників.
Стрижневу частину медичної професійної мови складає медична термінологія [230, 306 - 307]. Саме терміни є носіями спеціальної інформації. Тому основну увагу в цьому розділі буде приділено медичній термінології.
Сучасна українська медична термінологія - одна з найбільших і найскладніших терміносистем. Вона являє собою надскладну макротерміносистему, яку творять мікротерміносистеми (анатомічна, гістологічна, фізіологічна, біохімічна, ембріологічна, хірургічна, гінекологічна, дерматологічна, фізіотерапевтична і т. д.). До мови медицини належать також терміни інших наук - біології, хімії, фізики, мікробіології, радіології, генетики, антропології, психології, кібернетики тощо. Кожен медичний термін є елементом відповідної мікротерміносистеми, перебуває у фіксованих родо-видових або інших зв'язках з усіма термінами цієї мікротерміносистеми. Кожна з мікросистем і уся макросистема медичних термінів постійно еволюціонує, зміни у мікросистемах завжди приводять до змін у макросистемі.
Значна частина медичних термінів поширена за межами вузької сфери професійного спілкування медичних працівників, використовується всіма носіями літературної мови, тобто належить до загальновживаної лексики. Тому в її розвитку відобразилися всі ті процеси, які відбувалися як у різних галузевих термінологіях, так і в загальнолітературній мові.
Проблему формування української медичної термінології порушували Л.Петрух, І.Головко, Л.Полюга [130, ІХ - ХІХ], М.Пилипенко, А.Ярещенко, І.Корнейко [135, 131 - 134]. Деякі аспекти історії медичної термінології досліджували О.Тараненко [186, ІІІ - VІ], О.Петрова [129, 9 - 11], І.Корнейко [78, 6 - 7], Я.Ганіткевич [30, 58 - 63], Н.Глібчук [34, 157 - 160], Г.Наконечна [108; 109], Т.Панько, І.Кочан, Г.Мацюк [124], Р.Стецюк [171, 5 - 6], Т.Лепеха [99, 3 - 5], Г.Дидик-Меуш [46], Н.Місник [106] та ін.
Українська медична лексика має давнє коріння, але систематичне опрацювання української медичної термінології починається тільки у другій пол. XІX ст. з появою лексикографічних праць Михайла Левченка, Петра Єфименка, Івана Верхратського та перших україномовних медичних текстів - науково-популярних видань, присвячених профілактиці та лікуванню різних захворювань.
Початок формування української медичної термінології пов'язаний із журналом "Основа", діяльністю Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, наукових товариств Центральної і Східної України.
Середина ХІХ - поч. ХХ ст. - це час "народництва" не тільки в культурі, а й у науці, коли всі європейські народи "націоналізовували" латинську термінологію.
На Україні були ще й свої особливості, зумовлені соціальними чинниками. У сер. ХІХ ст. українська мова не застосовувалась у сфері наукової комунікації (за поодиноким винятком гуманітарних наук), адже староукраїнська літературна мова як мова науки на той час вже занепала, вчені лікарі й лікарі-практики у науковій комунікації послуговувалися мовами метрополій: російською, німецькою, польською, а також латинською. Під час спілкування з простими людьми для позначення медичних реалій вони, очевидно, вживали мінімум відомих їм слів, які побутували на певній території (діалектизми, професіоналізми). Отже, української медичної термінології на той час ще не існувало. Але була потреба (чи ідея "українофілів") популяризації медичних й усяких інших наукових знань серед народу, створення української термінології. Це визначило напрямок й характер термінологічної праці.
На сторінках "Основи" у творі "Замђтка о русинской терминологіи" (1861) М.Левченко зробив першу спробу подати принципи укладання українських термінологічних словників. Він пропонував, по-перше, утворювати наукові терміни "в дусі народної мови, так, щоб згодом вони були прийняті самим народом"; по-друге, утворювати терміни загальнозрозумілі і, по-третє, приймати іншомовні терміни тільки легковимовні. М.Левченко пропонував застосовувати у книжках для народу такі відповідники інтернаціональних термінів: алкоголь - винець; арифметика - щотниця; алгебра - німа щотниця, німощот; атом - первень; ботаніка - рослинниця; хімія - лучба (з чеськ.); циліндр - валець; циркуль - кружало тощо [107, 102]. М.Левченка підтримав П.Єфименко у рецензії "По поводу замђтки г. Левченка". П.Єфименко погоджувався також з тим, що терміни повинні з'являтися способом утворення їх у словниках [43, 151].
Думка створити наукову термінологію на "матернімъ язиці" знайшла прихильників і в Західній Україні. На початку 1892 р. у Львові було організовано Наукове товариство ім. Шевченка, яке мало головним своїм завданням "плекати та розвивати науки в українсько-руській мові". Роботу із збирання і створення української медичної термінології розгорнула математично-природописно-лікарська секція, яка видавала "Збірник математично-природописно-лікарської секції НТШ" (із 1897) і "Лікарський збірник" (1898 - 1904). Тут друкувалися наукові праці Івана Верхратського, Володимира Левицького, Івана Горбачевського, Євгена Озаркевича, Щасного Сельського, Осипа Дакури, Я.Гординського.
Чимало цінних думок щодо теорії терміна б