розділ 2.
Збирацька діяльність, стор. 90–91.]).
У статті-спогаді про Ю. Ставровського В. Гнатюк так згадує про початки свого
зацікавлення етнографією Закарпаття: “Вчитываясь в нашу этнографическую
литературу, я увидел, что украинская этнографическая территория и украинский
народ мало ещё исследованы, что есть целые области земель, о которых мы имеем
очень мало сведений, да и то неточных, и что нашей национальной обязанностью
как можна скорее исправить этот недостаток. Вследствие этого я сейчас же
составил себе план – объехать всю украинскую этнографическую территорию вместе
с колониями, приглянуться везде к народному быту, делать на местах различные
записи, а затем напечатать их. Свой план я решил исполнить так, чтобы начать
экскурсии с югозападных границ и, по мере возможности, продвигаться всё далее
на восток. Это и привело меня к знакомству с Угорской Русью” /7/ [/7/303) стор.
264.]).
В. Гнатюк поставив собі за мету зібрати якомога більше матеріалу і народною
творчістю переконати, що в Угорській Русі живуть українці, що Угорська Русь не
повністю змадяризована, не втратила характерних рис українсько-руського народу
і складає неабиякий інтерес для археологів, етнографів, істориків. У передмові
до другого тому "Етнографічних матеріалів з Угорської Русі" В. Гнатюк писав, що
хоче відвідати всі руські колонії, подати точне число русинів, досі невідоме з
різних причин, визначити етнологічні руські границі, списати етнографічні
руські назви, які були повністю усунені найновішою ухвалою угорського сейму.
Д. Дорошенко ділив угорських українців на чотири групи: верховинці, які живуть
у горах, безпосередньо прилягаючи до Галичини, і заселяють комітати
Марамороський, Березький і Угородський; долиняни, які живуть нижче в рівних
місцевостях тих же комітатів, а крім того ще в Сарматському, Угочанському і
Соболчанському; крайняки – живуть в комітатах Земплинському, Шаришському і
Абуйварському; спіжаки – в Спишському комітаті /192/ [/192/304) стор. 9–10.]).
Більшість цих комітатів відвідав В. Гнатюк під час своїх етнографічних
експедицій.
В липні 1895 року В. Гнатюк разом із О. Роздольським вирушив у свою першу
наукову експедицію на Закарпаття. Експедиції передувала ретельна підготовча
робота, докладно були розроблені карти регіонів, намічених для обстеження. Вони
зберігаються у Велеснівському музеї. В. Гнатюк власноручно наносив на них
маршрути експедицій. Пізніше, на замовлення І. Франка, В. Гнатюк написав
об’ємну розвідку про свої враження від подорожі Закарпаттям “Дещо про Русь
Угорську” для часопису “Радикал” /20/ [/20/305) стор. 14–19.]). Це був перший
виступ В. Гнатюка у пресі про закарпатські справи, до чого спонукав його І.
Франко. Ті справи цікавили його все життя, через що В. Гнатюк став одним з
найавторитетніших знавців і дослідників Закарпаття.
Після повернення з першої етнографічної мандрівки В. Гнатюк виступив із цілим
рядом статей, в яких критикував угорський уряд за його національний,
економічний та політичний утиск закарпатських українців. Враженнями про
експедицію В. Гнатюк ділився з М. Грушевським у листі від 22 жовтня 1895 р.:
“Загальне враження, яке виніс я з Угорщини – дуже сумне, прикре, а думка моя
про Угорщину така: єсли наші галичани не будуть нічого для тамошніх русинів
робити, як дотепер було, то за яке століття, а може й скорше, мадяризм заллє
Угорську Русь, не лишиться по ній і сліду де була. Вже тепер єсть много сіл, що
давніше були чисто руські, змадяризованих так, що лиш найстарші мужики уміють
"Отче наш" по руськи, а більше ні. Чого, молодиї же і тим похвалитись не
можуть. Всіх загалом русинів числять тамошні пани на 300 000, хоч на папері
подають їх більше і, то значно більше”. В тому ж листі В. Гнатюк подав
відомості про саму експедицію, зазначив, що ним була досліджена територія
Мармароського комітату (розташованого на північному-сході на межі з Буковиною й
Галичиною), від Лавочного до Хуста. (На сучасному етапі ця територія, яка межує
з Закарпаттям і є фактичним продовженням українських етнічних земель належить
Румунії. На Маромарощині живе близько 100 тис. українців) /197/ [/197/306)
стор. 67.]). З району дослідження етнографи поїхали залізницею до Мукачевого, а
звідти повернулись додому. В листі йшла мова про зібраний матеріал, про те, що
зібрали 30 казок, коломийки, весільні обряди, описи знарядь для обробітку
грунту та інтер’єру. По дорозі з експедиції В. Гнатюк, знайшов у с. Хітар
Стрийського повіту старий рукопис, який пізніше опублікував. Збірник легенд із
с. Хітар був опублікований у 1896 р. передмову до нього написав І. Франко.
У другу свою експедицію В. Гнатюк відправився сам. Розпочавши маршрут від села
Лавочного, побував в селах Сольва, Стойна, Дусино, Керецке, Кушниця, Бронька,
Довге, Заднє, Лукова, Імстичово, Великий Раковець, Севлюш, а звідти через Батю
– Мункач повернувся знову до Лавочного /47/ [/47/307) стор. 9.]).
Під час третьої подорожі В. Гнатюк уперше побував західніше сучасної
Закарпатської області тобто вже на території сучасної східної Словаччини.
Етнографічні матеріали записував в селах Ублі, Кленовій, Розтоках, Уличі,
Новоселиці, Збої та інших селах. Таким чином, під час трьох своїх експедицій
учений дослідив територію Маромароського, Берегського та Унгварського
комітатів, частково обстежив Угочанський та Земплинський комітати. На майбутнє
планував відвідати всі поселення в яких мешкають українці Угорської Русі.
У 1897 р. В. Гнатюк здійснив четверту експедицію в Бачку (частина автономної
області Воєводіна). Ця територія була обрана вченим для дослідження, тому що
була надзвичайно цікава в етнографічному плані, оскільки тут разом з українцями
про
- Київ+380960830922