РОЗДІЛ 2
ТИПОЛОГІЯ МОВНИХ ПОМИЛОК
У ПИСЕМНІЙ ФОРМІ КОМУНІКАЦІЇ
2.1. Поняття норми як базовий концепт типології мовних помилок
Однією з найважливіших теоретичних передумов розуміння феномена помилки є з'ясування лінгвістичної сутності поняття норми. Норма, у результаті невмотивованого порушення якої виникають помилки, є досить багатоплановим явищем, що пояснюється історичними, культурно-соціологічними та власне лінгвальними факторами. Як категоріальне поняття норма стоїть у центрі проблематики різних досліджень. На важливості та необхідності вивчення питання норми наголошував М.М. Пилинський: "Як би ми не розглядали питання культури мови - у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язку з мисленням і психологічними факторами, - всі вони неминуче обертаються навколо поняття норми" [204, 9]. Проблема норми та нормативності постає і як надзвичайно важливе та складне питання теорії і практики журналістики.
У лінгвістичній літературі репрезентовано численні дефініції і характеристики поняття норми, що відображають різні підходи до явища. У студіях практичного спрямування дослідники оперують термінолексемою "норма" як загальновідомою, що не потребує трактування. Аналіз праць теоретичного характеру свідчить про відсутність єдиного, загальноприйнятого визначення мовної норми. Як слушно зауважує Б.М. Головін, "при уважному осмисленні вживання терміна "мовна норма" у сучасних лінгвістичних текстах стає очевидною нечіткість його семантичних меж і навіть неоднозначність розуміння" [58, 16].
За браком місця немає змоги подати детальну панораму наявних у літературі дефініцій поняття норми. До того ж еволюція теоретичних поглядів східнослов'янських мовознавців на норму виразно простежена у працях Б.Ф. Шварцкопфа [318], аналіз яких свідчить, що попередні дослідження учених суттєво вплинули на становлення сучасних уявлень про питання нормативності української літературної мови.
Підкреслимо, що найбільш поширеним у вітчизняному мовознавстві було визначення С.І. Ожегова, сформульоване ним ще в середині 50-х років ХХ століття: "Норма - це сукупність найбільш придатних ("правильних", "кращих") для обслуговування суспільства засобів мови, що складаються як результат добору мовних елементів ... з існуючих, наявних, утворюваних знову чи здобутих з пасивного запасу минулого в процесі соціальної, в широкому розумінні, оцінки цих елементів" [190, 15]. Таке трактування лягло в основу подальших наукових досліджень із проблем мовної норми та нормативності.
В українському мовознавстві висвітлення питань нормалізації мови має давню і багату традицію (на цю тему див.: [52; 77; 84; 201; 203 - 205; 211; 212] та ін.). Ряд важливих висновків у працях лінгвістів стосується історичної зумовленості, мінливості норми, визнання її як сукупності засобів, що складаються в результаті відбору мовних елементів тощо.
Сучасне розуміння природи норми ґрунтується на трактуванні окресленого поняття М.М. Пилинським, що акумулювало в собі погляди С. Ожегова, Ж. Марузо та Ю. Бєльчикова: "Норма - це реальний історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування" [204, 94].
Саме така дефініція поняття норми є найбільш прийнятною і для нашого дисертаційного дослідження, а тому береться за основу при кваліфікації помилкових утворень, визначенні критеріїв виявлення помилок у журналістських матеріалах, а також при подальшій розробці класифікації ненормативних одиниць.
Усвідомивши, що норма є базовим поняттям при кваліфікації лінгвофакту як помилки, перейдемо до аналітичного огляду різних підходів до вирішення питання про типологію норм. Саме через аналіз цієї проблеми, на нашу думку, можна з'ясувати і питання про створення конструктивної класифікації помилок.
Загальновідомою є типологія норм з урахуванням рівнів мовної ієрархії - лексичного, морфологічного, синтаксичного тощо, яка представлена у наукових працях Б.М. Головіна, Н.Д. Бабич, М.М. Пилинського, О.Д. Пономаріва та інших. Проте, на думку окремих фахівців, зазначена класифікація норм є зовнішньою, а не внутрішньою, оскільки остання повинна базуватися на суттєвій для норм ознаці - "міцності норм", "ступені обов'язковості і широті дії" [38, 57 - 58]. Ураховуючи це положення, Ю.А. Бєльчиков виділяє три типи літературних норм: 1) норми, які закріплюють і визначають - як обов'язкові - структурні риси, особливості мови (регламентація таких явищ, як узгодження означення з означуваним словом, підмета з присудком, відмінок додатка при перехідному дієслові); 2) норми, які регулюють функціонування слів, фразеологічних одиниць, форм і конструкцій в літературній мові на відміну від аналогічних явищ, поширених у діалектах, у професійних або взагалі соціально обмежених сферах мови; 3) норми, які визначають і регламентують вираження смислових або емоційно-експресивних відтінків різними мовними засобами [23, 11]. Водночас дослідник висловлює гіпотезу про залежність між характером норми і характером відхилення від неї, порушуючи таким чином питання про типологію відхилень від норм. Згідно з міркуваннями Ю.А. Бєльчикова, існує три типи відхилень: 1) відхилення від норм першого типу кваліфікуються як "грубі помилки, з якими миритися не можна"; 2) відхилення від норм другого типу: "варіанти або паралельні способи висловлювання стосовно літературної мови"; 3) відхилення від норм третього типу, що є предметом вивчення практичної стилістики [23, 12 - 13].
Ця класифікація враховує ступінь обов'язковості норм і тісно пов'язана з такими поняттями, як імперативні та диспозитивні норми. Імперативні, чи строго обов'язкові (від лат. imperativus - владний), - це такі норми, порушення яких розцінюється як слабке володіння нормою. Такі норми не допускають варіантів, інші реалізації вважаються неп
- Київ+380960830922