Розділ II. Структурно-семантичні типи речень
з дієслівними предикатами мовлення
2.1. Мінімальні структурні типи речень з дієслівними
предикатами мовлення
У реченні як одиниці когнітивній і комунікативній тісно переплітаються різні значення: формально-граматичне, денотативне, сигніфікативне, семантико-синтаксичне, комунікативне. Структурна організація і семантична наповнюваність речення утворюють діалектичну єдність, точніше синтаксична конструкція набуде статусу речення тоді, коли вона відповідатиме існуючим у мові законам синтаксичної і семантичної валентності. Отже, для структури речення однаково важливим є формально-граматична будова, яка пов'язується з граматичним мінімумом, і семантична наповнюваність, що базується на мовних фактах, граматичних категоріях і синтаксичній деривації.
Поставивши за мету дослідження опис синтаксичної та семантичної структури певної групи простих речень, передусім необхідно виділити вихідні схеми, які формують дану групу. Це питання тісно пов'язане з поняттям про мінімальний структурний тип речення (структурний мінімум), який і є виразником вихідної схеми.
Кожне елементарне речення складається з предикативного елемента як центральної семантичної ланки і одного чи більше аргументів, що супроводжують предикат. Відношення між дієслівним предикатом і аргументами завжди мають напрям від дієслова до поширювачів: дієслово визначає кількість і характер аргументів і, що найважливіше, воно ніколи не змінює свою семантику залежно від того, з якими б іменами воно не поєднувалося у реченні. Отже, його граматична семантика пристосована до вираження предикативності, а у лексичній семантиці, немов у "згорнутому" вигляді, міститься макет структури речення. І пов'язане це насамперед з релятивністю значення дієслів.
Мінімальна реченнєва структура визначається у роботі як "...така семантико-синтаксична одиниця, компоненти якої зумовлюються валентнісно-інтенційними властивостями дієслівного предиката і за зразком якої утворюються мінімальні, але достатні у структурному й інформативному відношенні речення конкретної мови" (Й.Андерш, 1987,24). Відповідно до цього, під поширеним структурним типом розуміється повніше, ніж мінімальний структурний тип, речення, яке має, окрім обов'язкових, і факультативні поширювачі.
Аналізуючи мінімальні реченнєві структури, Й.Андерш зазначає, що вони "...мають знаковий характер, який дозволяє аналізувати їх у двох аспектах - формальному і семантичному. З першим пов'язується конституювання валентнісних структур речення, а з семантичним - інтенційних. Доцільно розрізняти два рівні визначення валентнісних та інтенційних структур речення - абстрактний і конкретний, виділяючи на першому з них абстрактні валентнісні та інтенційні типи мінімальних реченнєвих структур, а на другому - їх конкретні морфолого-синтаксичні та лексико-семантичні реалізації, тобто структурні та семантичні моделі речення" (Й.Андерш, 1988, 125). До цього слід додати, що формально-синтаксична та семантико-синтаксична структури речення є діалектично взаємопов'язаними й взаємозумовленими явищами і разом утворюють комплексну мінімальну реченнєву структуру; остання може бути визначена як така семантико-синтаксична одиниця, компоненти якої зумовлюються валентнісно-інтенційними властивостями дієслова, вжитого у ролі предиката. Так, у мовознавстві існує ряд класифікацій речень, створених на основі валентнісних характеристик предикатів (Т.Ломтєв, 1979; Т.Алісова, 1971; О.Москальська, 1974; Й.Андерш, 1987 та ін.). В оформленні структурних моделей речення беруть участь різні морфологічні категорії, одні з яких є синтаксично релевантними, тобто впливають на конституювання і розрізнення моделей, інші такого впливу не мають, а лише призводять до внутрішньомодельних змін, які не порушують єдності моделей: до перших належить, насамперед, категорія відмінка іменників, а до других - категорії роду, числа, виду, часу та ін. (Й.Андерш, 1988, 125-127).
Оскільки у лінгвістичній літературі немає єдиного погляду на питання про необхідний мінімум структурної моделі, то у дослідженні за основу приймається концепція Н.Іваницької, яка визначає обов'язковість/факультатив-ність компонентів з погляду комунікації (Н.Іваницька, 1989,40). Говорячи про це стосовно членів речення, можна зазначити, що на граматичному рівні головну роль у структурі речення відіграють присудок (співвідноситься з предикатом), який виражає ознаку суб'єкта, і підмет (співвідноситься з суб'єктом), який вказує на предмет думки. Вони несуть основне комунікативне навантаження у реченні. Але у багатьох випадках наявність тільки предикативної пари не робить речення інформативно достатнім. Відбувається це тоді, коли ядром речення виступає дво-тривалентний предикат, отож, "...більшість додатків є необхідними поширювачами дієслова-предиката, відіграючи конструктивну роль у формуванні структурно-інформативного мінімуму речення" (Й.Андерш, 1987,7). Обставини розглядаються як компоненти вільного входження до структури речення (за винятком тих, які є необхідними для повної реалізації семантики предиката); факультативність означень у синтаксичних структурах з дієслівними предикатами мовлення не викликає сумніву. "Головні члени речення разом із обов'язково залежними від них другорядними утримують структуру речення в цілому і виражають основний зміст, закладений у ньому. Це є той необхідний структурний та інформаційно достатній мінімум, без якого речення як комунікативна одиниця не існує" (Н.Іваницька, 1989, 41). Обов'язковість додатків та обставин у реченні детермінується різними чинниками, а саме: 1) лексико-семантичною природою присудкового дієслова, його інформативною достатністю/недостатністю; 2) граматичною природою предиката; 3) його морфемною структурою - наявністю/відсутністю у складі предиката префікса, який зумовлює появу залежної синтаксичної позиції, наявністю чи відсутністю префіксально-прийменникової кореляції; 4) загальним комунікативним призначенням. Модель речення функціонуватиме як жива, а не як мертва си
- Київ+380960830922