РОЗДІЛ 2
ОПТИМІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОГО МЕХАНІЗМУ ДІЯЛЬНОСТІ СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ
2.1. Моделювання оптимальної структури страхового портфеля
Сьогодні ринок надає інвестору можливість вибору способів вкладення капіталу: різноманітні інструменти грошового, валютного, фондового ринків, ринку нерухомості, реальні інвестиції. Вкладення коштів у статутний капітал страхової компанії - одна з альтернатив, доцільність якої визначається інвестором, виходячи з вимог щодо допустимого рівня ризику та очікуваного рівня доходу. "Це означає, що інвестор, прагнучи одночасно максимізувати очікувану дохідність і мінімізувати невизначеність (тобто ризик), має дві суперечні між собою цілі, які повинні бути збалансовані при прийнятті інвестиційного рішення" [122].
Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про страхування" передбачає суттєве підвищення мінімального розміру статутного фонду - 1 млн. євро для страховиків, які здійснюють ризикові види страхування, і 1,5 млн. євро для компаній, які займаються страхуванням життя. При цьому фонд повинен бути сформований виключно у грошовій формі, заборонено використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, кошти, одержані в кредит, позику та під заставу. Очевидно, що введення таких вимог призведе до значного зменшення кількості страхових компаній за рахунок відходу з ринку дрібних страховиків, а також тих, які вже виконали свої тимчасові бізнес-завдання і не мають економічного інтересу в інвестуванні додаткових коштів. Це означатиме, що тільки інвестори (акціонери) із серйозними намірами будуть готові інвестувати кошти у страховий бізнес з метою отримання доходу або диверсифікації свого інвестиційного портфеля.
Внесок до страхового фонду роблять і страховик, і страхувальники, оскільки джерелами утворення та поповнення страхового фонду є: внески засновників (акціонерів) страховика; надходження страхових премій за договорами страхування і перестрахування; доходи від інвестування страхових резервів і вільних власних коштів; інші доходи від діяльності страховика, не забороненої законодавством. Проте для страхувальників страховий фонд - це перш за все гарантія виконання страховиком зобов'язань за виплатами, а для страховика страховий фонд - це по-перше, капітал, за допомогою якого він може отримати прибуток, і лише по-друге - засіб для виконання зобов'язань перед страхувальниками.
Прибуток від інвестицій у статутний капітал страховика набирає форми дивідендів на акції страхової компанії - акціонерного товариства або частки річного прибутку, пропорційної до внеску засновника (учасника) страхової компанії - повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю.
Аналогічно до інвесторів, які віддають перевагу формуванню портфеля, а не придбанню цінних паперів одного виду, страховики прагнуть працювати з кількома видами страхування, оскільки, формуючи страховий портфель, можна знизити рівень ризику (ймовірність неплатоспроможності), не зменшуючи при цьому очікуваної дохідності. Всередині сформованого портфеля вирівнювання ризику проводиться у просторі і часі. Можливості диверсифікації зростають, зважаючи на різні часові типи розподілу ризиків (рівномірний, катастрофічний, зростаючий), характерні для певних видів страхування [70]. Якщо проводяться види страхування з різними типами розподілу ризику, відбувається їх взаємне накладання, що при достатньо великому портфелі дає згладжування відхилень.
Першим розробку теорії формування портфеля розпочав у 1952 році Гарі Марковіц, сформулювавши основні принципи побудови ефективного портфеля (теорему про ефективну множину): інвестор вибирає свій оптимальний портфель з множини портфелів, кожен з яких забезпечує максимальну очікувану дохідність при допустимому рівні ризику і мінімізує невизначеність (ризик) для заданого значення очікуваної дохідності [146].
При розробці теорії портфеля Марковіцем було зроблено ряд припущень:
1. задача побудови ефективного портфеля розв'язується в рамках двопараметричної моделі: до уваги беруться лише два параметри інвестицій - дохід та ризик;
2. портфель формується інвестором з ризикових активів, майбутній дохід за якими наперед невизначений;
3. інвестор вважається несхильним до ризику: якщо існують два варіанти одержання однакового доходу, але з різним ступенем ризику, інвестор обирає варіант з меншим ризиком. Якщо уникнути ризику неможливо, то він повинен компенсуватись можливістю отримати більшу ставку доходу як премію за ризик.
Такими ж засадами керуються акціонери та засновники страхової компанії, визначаючи стратегічні напрямки діяльності страховика на майбутнє. Тобто основні положення портфельної теорії Марковіца не суперечать, а доповнюють принципи формування страхового портфеля як сукупності фінансових активів - страхових технічних резервів за різними видами страхування. Страховий портфель теж містить виключно ризикові активи, оскільки наперед не відомо, яка частина сформованих резервних фондів буде використана на виплату відшкодувань за договорами страхування, а яка частина заробленої премії перейде в дохід страховика, який дохід компанія отримає від інвестування страхових фондів. Дохідність окремих видів страхування, як і дохідність цінних паперів, зазнає значних коливань під впливом випадкових факторів. Рівень ризикованості операцій для страховика обмежений, оскільки, по-перше, він повинен постійно забезпечувати виконання своїх зобов'язань перед страхувальниками, по-друге, відповідати вимогам щодо платоспроможності та фінансової стійкості.
Дохідність і-го виду страхування є випадковою величиною, спостережувані значення якої позначимо через , де -кількість спостережень, тоді - середня дохідність і-го виду страхування, а - середня дохідність страхового портфеля, який містить договори п видів страхування, причому - частка і -того виду страхування у загальній структурі портфеля. Дисперсія дохідності портфеля визначається за формулою:
, (2.1)
де - коваріація дохідностей і-го та j-го виді
- Київ+380960830922