РОЗДІЛ 2
ТОПОЛОГІЧНА ОСНОВА РИТОРИКИ
2.1. Передумови теоретико-риторичної рефлексії над фіксованим словом
Вирахування формалізованих фрагментів мовлення, котрі не залежать від контексту і функціонують як стандартні логічні засоби репрезентування смислу, що забезпечується їхньою співвіднесеністю з певною замкнутою ситуацією, випрацювання методів систематизації цих опробованих та найбільш уживаних сценаріїв мовлення - події, які принципово не могли відбутись у біблійному світі Близького Сходу [188:25]. Мовленнєва культура давнього Єгипту, Вавилону, Палестини не знала такого типу комунікації, як література разом з її невід'ємними атрибутами - поняттям про авторство та можливістю теоретичної, літературно-критичної рефлексії над фіксованим словом. Сама ситуація спілкування була цілковито відмінною і не передбачала схоплення та аналізу слова як такого; слово у старозавітному світі є "принципово неавторським", "сказаним щоразу всередині безпосередньо-життєвого спілкування мовця зі своїм Богом і з собі подібними" [3:20]. Уся народна спільнота перебуває включеною в розмову, що триває і в якій неважливо, "хто сказав слово: у будь-якого творця надто багато співтворців - передусім ... Бог, потім мудреці минулих часів ... і, врешті, весь народний загал ..." [3:20]. За своєю сутністю старозавітна словесність є "анонімною", навіть якщо "текст несе на собі ім'я його творця"; мова тут іде не про авторство, а про авторитет, не про вираження індивідуальності ("У давньоєврейській літературі багато своєрідних "особистостей", але немає жодної "індивідуальності". "Сповідується "особистість", самовизначається "індивідуальність..." "... Особистість може бути і колективною, між тим як "колективна індивідуальність" - просто нонсенс"), а про визнання божественної істинності, доброякісності тексту: "вшановуване ім'я закріплюється за вшановуваним текстом як ритуальний знак його вшанованості - процедура, котра ... характерна для текстів сакральних ... (Псалми Давидові, Книга приповістей Соломонових)" [3:20-21; 5:25]. Тип старозавітного тексту є недискретним, кожне слово злите зі своїм оточенням, самим життям; відкрита текстова структура передає нескінченний мовленнєвий потік (без структурно відмічених категорій початку і кінця), синтагматична вісь якого дозволяє обривати і продовжувати розгортання із будь-якої точки: "... поки літературний текст живе цілком всередині загальножиттєвої ситуації, що постає по відношенню до нього як ціле, сам він аж ніяк не зобов'язаний становити собою "ціле" - швидше, навпаки: така гордовитість йому протипоказана" [3:29; 119:94-95].
Діалог у часі і, водночас, позачасово, динаміка, розлитість біблійного світу не дають констатувати завершеність, атомарність, предметну схопленість фрази, типу мовленнєвої ситуації. Початок текстів Старого Завіту лежить за їх межами у плинності розмови, вони позбавлені формального зачину та часто їх першу фразу відкриває сполучник "і": "І кликнув Господь до Мойсея, і промовляв до нього з скинії завіту ..." (Лев. 1:1), "І Господь промовляв до Мойсея в Сінайській пустині ..." (Чис. 1:1), "І сталося по смерті Мойсея ..." (Нав. 1:1), "І сталося по смерті Ісуса, і питалися Ізраїлеві сини Господа ..." (Суд. 1:1), "І сталося за часу, коли суддів судили ..." (Рут. 1:1), "І був один чоловік із Раматаїм - Цофіму ..." (1 Сам. 1:1), "І сталося по Сауловій смерті ...", (2 Сам. 1:1) - немає жесту приготування до розмови. Частотність використання сполучника "і" у самому старозавітному тексті свідчить про його недискретність, зв'язаність мовленнєвих станів: "І послав фараон, і покликав Йосипа, - і його сквапно вивели з в'язниці. І оголився, і змінив одежу свою, - і він прибув до фараона. І промовив фараон до Йосипа ..." (Бут. 41:14-15) [3:29-30; 30].
Грецьке мистецтво слова постало якісно новим явищем, корелюючись із філософськими концепціями самодостатньої сутності (неподільне "єдине" елеатів, демокритівське розщеплення космічного універсуму на атоми, платонівське "сутнісно-суще"), трактуючи літературу як одну із форм людської діяльності, що функціонує поряд з іншими її виявами, де кожен творець бере на себе індивідуальну відповідальність за сказане, його істинність або правдоподібність, доречність обраному типу комунікації (гарантом цієї доречності є моделі опробованих мовленнєвих сценаріїв, визначені завдяки частотності їх використання у конкретних комунікативних ситуаціях). Пластична замкнутість античних текстів, відмежованість від творів чужого письма, принципова нездатність бути обірваними і продовженими із будь-якої точки, незлитість із загальномовленнєвим потоком є виявами акту турботи про збереження авторської приналежності тексту, позиції індивідуального авторства (на противагу іншим у їхній схожості та відмінності) [3:31]. Культивованому Близьким Сходом відкритому діалогічному простору комунікації культура греків протиставила об'єктивно, предметно завершену форму діалогу як літературного жанру. Світова модель греків не знає наперед заданої істини, відкритої людям, її сталим атрибутом є творчий пошук, акти розгортання якого і формалізував літературний діалог: "Я не можу один відшукати істину, бо те, що є істинним, не може бути істинним лише для мене ... Ми, як особистості, обидва виростаємо у взаємному визнанні один одного. Лише разом ми можемо досягти того, чого бажав би кожен із нас сам по собі" [245:137-138]. Імітування, стилізація розмови засобами мистецтва виявила докорінну недіалогічність самої грецької літератури. Платонівський Сократ по суті є "недіалогічним керівником діалогів", що створив дистанцію між собою та іншим "я", залишаючись суцільно непроникним, недосяжним для апеляції чужого слова, чим досягається можливість маніпулювати сторонніми поглядами, об'єктивовано їх характеризувати, будувати стратифікації, зводячи до купи чи розводячи у протилежні боки [3:22-23]. Грецький мудрець тим досконаліший, чим менше він потребує іншого, його ідеалом є божество, що дорівнює собі і незворушно перебуває у своїй сферичній замкнутості
- Київ+380960830922