РОЗДІЛ 2
ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ЯК ЕПІСТЕМОЛОГІЧНА СТРАТЕГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ "ДІАЛОГУ" В.СТУСА ТА І.СВІТЛИЧНОГО З ЛІТЕРАТУРНОЮ ТРАДИЦІЄЮ.
Часи початків духовного очищення від сталінського тоталітаризму, або так звана "хрущовська відлига", ознаменувалися появою такого літературного покоління, котре увійшло в культуру під назвою "шістдесятники" (курсив наш. - Л.Б.)1. "Шістдесятництво в історії літератури було названо другим після модерністської епохи 20-30-х рр. ХХ ст. національним відродженням" [60,26]. Точніше його можна було б означити новаторською спробою національно-культурного відродження, оскільки "ренесансні" ідеї не були тоді розгорнуті повною мірою. Прикметні ознаки новаторства українських "шістдесятників" зумовлювалися передусім світоглядним звільненням письменників з-під влади тоталітарної ідеології, утвердженням гуманістичного світобачення, виявами репресованого національного почуття, а з ним - національно-романтичної ідеї. Це була спроба створення нової національної міфології, культивувати естетичність і актуалізувати незаанґажованість мистецтва на ґрунті широко трактованої свободи творчості. Характерною ознакою нової хвилі національно-культурного відродження з іменем "шістдесятництво" було також намагання реабілітувати художні досягнення "розстріляного відродження" і відновити цілісну історико-літературну тяглість.
Свої естетичні пріоритети і вподобання типовий шістдесятник намагався пов'язати з модерністськими художніми досягненнями вітчизняної та світових літератур. Ідея індивідуально-філософської наснаженості мистецтва В.Свідзинського, досвід естетичної гри Б.-І.Антонича інспірували творчі інтенції цього покоління. Шістдесятники зробили спробу розгорнути "повноцінний інтелектуальний дискурс та психологічні студії " [60,26].
2.1. Трансформація традиційних форм міжтекстових зв'язків
у творах В.Стуса
На такій хвилі українського відродження модернізувалася концепція людини - великої своїм духом, що особливо яскраво представлена творчістю Василя Стуса. Навіть поверховий погляд на плесо його творчості відразу відкриває відлуння і напливи різних поетів. Про ці "впливи" згадують усі, хто пише про В.Стуса. Характерно, що про них писав і сам В.Стус. У вступі до збірки "Зимові дерева" під заголовком "Двоє слів читачеві" поет констатував, що в спочатку він зазнав "впливу" Рильського і Верхарна, потім "прийшов до мене Бажан", а пізніше - "епоха Пастернака і необачно велика любов до нього". Далі В.Стус згадує Ґете, Свідзінського, Рільке, Унґаретті, Квазімодо. Це справді широкий і навіть дещо строкатий західно-східний килим [165(т.1,кн.1),42]1.
2.1.1. Ремінісценції, їх різновиди і функції. ... "За темпераментом я - грузин, а за душевно-інтелектуальними уподобаннями - європеєць", - казав філософ зі світовим ім'ям Мераб Мамардашвілі [цит. за 121,6]. Подібною здатністю до змагальності позначений увесь інтелектуально-поетичний набуток В.Стуса. І саме як інтелектуальна величина митець підноситься над українськими "суто поетами", стаючи цікавим і неукраїнцеві. Значну роль у цьому відіграє те, що діяльність Стуса-поета звершувалась в широкому за обсягом інтертекстуальному просторі, зітканому більшими чи меншими масивами з відомої авторові різночасової, різноликої поезії світу. Але його творчий "діалог" мав різні форми вияву: найчастіше ж ми зустрічаємо ремінісценції, котрі трактуються як "навмисне або ненавмисне, тотожне чи змінене відтворення у тексті образної чи фразової конструкції з відомого авторові художнього твору" [97,587]. Це образи літератури в літературі. Ремінісценції (на відміну від цитат, що виражені буквально) виявляються неявно - в образах, інтонаціях і т. д., котрі нагадують читачеві інші твори. Теоретично можна розрізнити ремінісценції авторські і читацькі (об'єктивні та суб'єктивні), але на практиці дуже важко провести такі розмежування, та й не завжди доцільно. Важливіше інше: вони виявляють "подібність неподібного" (В.Б.Шкловський), єдність і внутрішню співвіднесеність зовні несхожих явищ. Іншими словами, "ремінісценції - це відтворена у творі вказівка на деякий інтертекст, що існує поза конкретним часом та культурними межами" [77,12].
Подальшу диференціацію ремінісценцій ми провели на основі конкретних творів В.Стуса і простежили за перевагою при цитуванні "чужого слова" семантичного або формотворчого елемента (відповідно - ремінісценція-образ, ремінісценція-ідея і формотворча ремінісценція).
Ремінісценції свідчать про культурно-художню і жанрово-стилістичну проблематику творчості письменників, здійснюють їх потребу у відгуку на мистецтво, що передувало їм.
Ремінісценція-образ. Філософський підхід до осмислення реалій буття В.Стус зреалізував у творчих образах-символах (самота, свічка, спогади, смерть). Найпоширеніший із них, що уособлює роздвоєння його свідомості у поезії, - це символ дзеркал чи, висловлюючись його улюбленим синонімом, "свічад". "Символ свічад, - як спостерегла Н.Буряник, - з'являється вже в Стусовій ранній поезії, але там він перебуває ще на рівні символістичного "кічу"; він згущується і набирає глибоко метафізичних значень у пізніших віршах" [140,66-67].
Ще з давніх часів образ свічада широко використовувався у світовій літературі. "Як символ, воно має ті ж властивості, що й дзеркало. Часовий та екзистенційний ряд його функцій дає пояснення сенсу й різноманітності його значимих асоціацій" [26,52]. Свічадо розглядається як символ уяви або свідомості, а також як символ мислення або інструмент самоспоглядання й відображення всесвіту. Деякі письменники, зокрема Й.Ґете, розглядали свічадо як символ мистецтва, беручи до уваги його здатність "перевертати" предмети і змінювати об'єктивну реальність.
У ХХ столітті письменники трактували образ свічада вже дещо інакше. Наприклад, французькі екзистенціалісти схилялися до песимістичного погляду на свічадо, яке часто символізувало для них кризу втраченої особистості. Оскільки образи віддзеркалень невловимі за природою й пов'язані з різними філософіями, їх важко інтерпретувати