розділ 2) ми спробуємо показати, яким чином художнє в
архітектурі прийшло до протиріччя з інженерним в архітектурі.
Тепер маємо визначити певні особливості, які можна спостерігати на сучасному
етапі студіювання доволі вузького питання: історичної забудови Києва кінця ХІХ
– початку ХХ ст., тобто доби славнозвісного “будівельного буму”, в її
культурологічному аспекті.
Мабуть, не варто згадувати, що Київ як містобудівний і культурний феномен
завжди привертав до себе увагу і дослідників, і навіть верховної влади. Так, за
мрією прем’єр-міністра Російської імперії, статс-секретаря П. А. Столипіна у
1910-х рр. Київ, будучи у статусі столиці Південно-західного краю,
університетським містом, міг стати столицею Росії, і у серпні–вересні 1911 р. з
метою огляду міста в тому числі і на цей предмет Київ відвідав його величність
государ імператор Микола II. Але вбивство статс-секретаря в Оперному театрі
завадило зазначеному його наміру. Перенесення столиці України з Харкова до
Києва 1934 р. також було знаком тієї шани і відчуттям того значення, яке Київ
посідав у свідомості керівництва країни. Те, що приваблювало високих посадових
осіб у Києві, й становить, напевно, протягом двох століть предмет зацікавлення,
який зараз охоплюється поняттям “києвознавство”. У цій царині – і археологічні
дослідження, і епіграфічні, і архітектурно-історичні, і містобудівні.
Особливого розголосу набуває Київ у літературознавстві та мистецтвознавстві
останніх десятиріч. Слід згадати хоча б ґрунтовні студії М. С. Петровського про
київські контексти (в тому числі і суто архітектурні) творчості Михайла
Булгакова або про діяльність у Києві інших видатних особистостей [Петровский
1990; 1997; 2001; 2002]. Тематичні альбоми живопису та графіки, присвячені
Києву, також становлять неабиякий інтерес з точки зору фіксації тих або інших
пам’яток його архітектури. Варто стверджувати, що, з одного боку, вже
підготовлений необхідний ґрунт для вивчення “архітектури без імен” завдяки
зусиллям київських дослідників, якими складено ретельні історичні довідки по
окремих пам’ятках архітектури, зроблено фотографічну фіксацію цих пам’яток,
фахівцями відповідних інститутів виконано обміри історично цінних об’єктів. З
іншого боку, літературознавством та мистецтвознавством узагальнено значний
обсяг писемного та іконографічного матеріалу стосовно Києва (наприклад, у
малюнках Т. Г. Шевченка, М. М. Сажина або шведа Карла Петера Мазера), який
дозволяє уявити ситуацію сприйняття Києва власне не-архітектурним чином:
літературним або мистецьким. Адже так або інакше, як було показано вище,
будь-яка інформація щодо міста – літературна або мистецька – може бути
розповсюджена на архітектурний шар його сприйняття. Будь-яке свідчення про
місто як мистецький організм слід відносити до царини архітектурознавства, не
концентруючи увагу лише на питаннях суто історико-архітектурних.
Таким чином, слід вважати, що сучасний стан дослідження історії архітектури,
себто забудови та культурного життя Києва на зламі ХІХ–ХХ ст., має ґрунтуватися
на наступних позиціях.
1. Дослідження внутрішніх чинників, які викликали до життя появу тієї або іншої
архітектурної ідеї, задуму, стилістичного уподобання, необхідність запозичення
тих або інших зарубіжних (або не-київських) форм та абрисів. До цього класу
задач відносяться передовсім літературні дані та мистецькі приклади [33 Відомо
ж, наприклад, що стиль, який отримав назву модерн, або в Європі – Art Nouveau,
Secession, Jugendstil та ін., – народився як художній прийом на шпальтах
європейських мистецьких часописів приблизно 1893 р. і вже згодом став
архітектурним явищем. Вже 1883 р. А. Макмардо створив у модерній стилістиці
обкладинку книги “Міські церкви Рена” [Сарабьянов 1989, с. 62]. Нижче (п. 2.1)
нами буде зроблено спробу визначити перший в Україні зразок мистецької модерної
стилістики.] (зокрема, “бульварні романи”, міський романс та ін. явища кіча).
2. Дослідження зовнішніх чинників, які спонукали й дозволяли [34 Яскравий
приклад – меценатство Е. Гюеля стосовно архітектурних “витівок” іспанського
архітектора А. Гауді.] архітекторові реалізовувати свій задум, що виник
внаслідок внутрішніх, свідомих чинників зодчого; виникнення нових типів
життєпрояву людини (естрада, цирк, “новий” театр, кінематограф, грамофон,
Народні будинки для робітників та ін.), їхнє віддзеркалення архітектурною
формою у формі розвитку “колективних споруд”.
3. Дослідження матеріальних чинників, які дозволяли архітектору практично
реалізовувати задум незалежно від особливостей його внутрішніх або зовнішніх
чинників (поява нових будівельних конструкцій, матеріалів, інженерних засобів –
чавун, метал [35 “Якщо шедевром архітектури зі сталі слід вважати Ейфелеву
вежу, то з точки зору естетики від чавунної архітектури нічого не лишилося”
[Рагон 1963, с. 31].], залізобетон, скло, водогін, каналізація, ліфт).
4. Дослідження природи матеріально втілених об’єктів з точки зору їх
композиційної, просторово-масової, динаміко-статичної побудови, що дає змогу
зрозуміти зв’язок між внутрішніми, зовнішніми та матеріальними чинниками, що
викликали цей твір до життя.
5. Дослідження причин оцінки об’єкту як пам’ятки архітектури (містобудування)
нащадками з огляду на його побудову, викликану вище зазначеними чинниками,
встановлення ментальних прогалин у формулюванні основ для такої оцінки,
вироблення критеріїв самого критерію визнання того чи іншого об’єкта пам’яткою
архітектури (містобудування).
До цих позицій слід також додати такі проблемні ситуації, що пов’язані
безпосередньо з питанням збереження та розвитку історичного архітектурного
сер
- Київ+380960830922