Розділ 2. І.Огієнко про природу релігії і закономірності релігійного процесу.
Тривале існування українського соціуму (етносу) в умовах відсутності власної
суверенної держави значною мірою визначило таку характерну негативну рису
вітчизняної суспільної науки, як недостатня увага до філософського осмислення
найбільш важливих чинників власної історії. Йдеться передусім про
соціокультурне значення релігії, справжнє місце якої в українській історії
намагається показати сучасне українське академічне релігієзнавство, що
використовує науковий інструментарій як власної вітчизняної, так і світової
філософської методології.
З такої точки зору неоцінного значення набуває вивчення релігієзнавчої спадщини
українського вченого і богослова, громадського і релігійного діяча Івана
Івановича Огієнка (митрополита Іларіона), в якій, як це буде доведено в процесі
даного дослідження, міститься не лише суто історичне бачення реального
релігійного процесу в Україні, але й його історіософська концепція. Український
релігієзнавець Б.Лобовик пояснює, що “історіософія має справу з сутністю і
сенсом дійсного релігійного процесу в суспільній історії” [2, 160]. Таким
чином, необхідно з’ясувати яке відображення в релігієзнавчій спадщині І.Огієнка
знайшли категорії “сутність історії релігії” та “сенс історії релігії” в їх
застосуванні до реального процесу розвитку Українського Православ’я, оскільки
саме на ньому український вчений зосереджує свій дослідницький інтерес.
В своїх працях І.Огієнко не лише описував зародження і еволюцію релігії в
цілому, чи окремих її елементів, але й намагався осмислити сутність і сенс
дійсного процесу розвитку релігійного феномена, означив своє бачення його
структури і функціональності. Однак, незважаючи на те, що в його творчій
спадщині явно переважає релігійна проблематика, ми не знайдемо тут т.зв.
академічного аналізу релігії. Вчений-богослов не розглядає релігію як таку,
абстраговано від певної конкретної її форми, а вписує проблеми релігії в
контекст історичних, філологічних, культурологічних та соціологічних
досліджень, виходячи з принципу христоцентризму, апології православ’я,
ставлячись до християнства в його православній формі як до “релігії релігій”.
Навіть в спеціально присвячених релігійним питанням працях, зокрема,
“Українська церква”, “Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання
її”, “Ідеологія української церкви”, “Дохристиянські вірування українського
народу” немає звичної для таких видань дефініції релігії, визначення її
структурних елементів, основних функцій тощо.
З огляду на це, відтворення релігієзнавчих поглядів митрополита Іларіона
передбачає аналіз його наукової і духовної спадщини. Вона показує, що протягом
усього свого творчого життя вчений прагнув осягнути як іманентні внутрішні
закономірності в зародженні і розвитку релігійного феномену, так і
спрямованість його руху в контексті ідеалів і потреб віруючого. Для цього він
так чи інакше мусив рефлексувати окремі елементи релігійного комплексу,
визначати їх впливи на різні сторони суспільного життя або окремих індивідів,
тобто їх соціальні функції. Експлікація структурно-функціональних елементів
релігійного комплексу, як його собі уявляє митрополит Іларіон, можлива лише за
умови адекватного вибору наукових підходів та методів його аналізу. Важливим в
такому плані є звернення до релігієзнавчої методології у працях Б.Лобовика,
А.Колодного, В.Гараджі, Д.Угриновича та ін., що дає підставу визначитися з
виокремленням основних елементів релігійного комплексу, до яких слід віднести
релігійну свідомість (складовими якої є релігійні погляди і почуття), релігійну
діяльність (найважливішим компонентом якої є культ) та організації. Певний сенс
для аналізу духовної спадщини митрополита Іларіона має й виокремлення такого
елементу, як релігійні відносини, що пропонують робити деякі дослідники,
оскільки вони можуть бути виявлені тут у зв’язках “мирянин –
церковнослужитель”, “церква – держава”, “релігія – культура”, а також через
розгляд різних символічних посередників, завдяки яким фіксуються відносини між
людиною і Богом.
Аналіз Огієнкових праць показує, що для означення феномена релігії він не
вживає поняття “релігійний світогляд”, тим не менше це поняття виступає
систематизуючим у проведені відносної межі між релігією та іншими духовними
сферами. Свідченням цього є те, що український вчений-богослов широко
використовує термін “віра”, як окремо, так і в різних словосполученнях, як от:
“рідна віра”, “християнська віра”, “православна віра”, або близьке до нього
“дохристиянські вірування”.
Характерною особливістю праць митрополита Іларіона є те, що він взагалі дуже
рідко вживає термін “релігія”, можливо тому, що через його запозиченість і
формально-наукову змістовність воно є для нього емоційно нейтральним, якщо не
сказати чужим, а “віра”, як старослов’янський його відповідник - близьким і
рідним, оскільки асоціюється в його свідомості з релігійними коренями
української культури, почуттям глибокої пошани до предків українського народу,
до “правди” їх життя. Так само й замість поняття “релігійність” митрополит
Іларіон вживає близьке до нього старослов’янське “побожність” (“набожність”) в
значенні наближення народу до Бога, що є результатом обожнення-християнізації:
“обожитись, якнайбільше наближитись до Господа, Творця свого” [73, 8]. Такі
термінологічні особливості є певним підґрунтям для стверджування тієї думки, що
релігійна віра розглядається ним, як інтегративна риса релігійної свідомості.
Якщо виходити з етимологічного аналізу слова “віра”, то воно в роботах
- Київ+380960830922