РОЗДІЛ 2
БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
2.1. Сутність політичної корупції та основні її прояви
Позанормативна діяльність державних службовців, направлена на особисте збагачення, впливає на формування принципів групової політики, поширює відчуження громадян від політичного життя країни, суспільних потреб та інтересів. Політичний аспект корупції у вигляді змагань за владу шляхом підкупу, використання адмінресурсу та інших зловживань призводить врешті решт до гальмування реформ, надає незаконні привілеї корумпованим угрупуванням і кланам, живіть організовану злочинність, псує ставлення до країни та її керівництва як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях.
Характеризуючи дане явище, Нікколо Макіавеллі зазначав, що особа, яка бажає зберегти владу, повинна вдатися до зла [171, с. 62]. Саме політична корупція часто заважає свободі вибору на шляху розвитку, встановлює привила гри з позиції сили. Її наявність призводить до величезних втрат, жертвою яких стає суспільство в цілому. Таким чином політична корупція виступає найбільш небезпечним ядром корупції, її головним системоутворюючим фактором ([158, с. 68], [163, с. 44]).
Комплексному дослідженню антикорупційної політики недостає наукової розробки проблеми зловживання владою в політичних цілях. Більшість науковців обмежується констатацією політичного відтінку корупції, не розглядаючи його як самостійний вид корупційних правопорушень. Однак, в останні роки увага до політичних аспектів корупції неухильно зростає. Серед вчених-кримінологів, які досліджують теоретичні аспекти політичної корупції, слід особливо відзначити М. Мельника, Г. Шнайдера, П. Кабанова, В. Шабаліна, К. Джибсона і Д. Роуворта.
На думку українського дослідника М. Мельника, політичну корупцію слід розглядати як різновид соціальної корозії, яка роз'їдає і руйнує органи державної влади, державу і суспільство в цілому. Вчений доводить, що при формуванні владних структур корупція призводить до одержання влади особами, яким вона насправді не делегована виборцями, або які не повинні посідати державні посади за своїми діловими та особистими якостями. По суті йдеться про незаконне привласнення влади, коли до влади приходять представники кримінального середовища, у т.ч. лідери злочинних угруповань. Сформована таким чином влада є злочинною за своєю суттю і діяльність державних структур буде спрямовуватися її представниками у вигідному для них чи тих осіб, інтереси яких вони відстоюють, перебуваючи при владі, напрямі і використовуватися зі злочинною метою - для незаконного збагачення, ухилення від відповідальності, переслідування опонентів тощо [123, с. 7].
Г. Шнайдер, як зазначає М. І. Мельник, у роботі "Кримінологія" ділить політиків, які зловживають отриманою в демократичний спосіб владою, на три типи. Перший - такі політики використовують свої повноваження в злочинних цілях, вчиняючи правопорушення "в ім'я права та закону" (подібні факти зловживання владою складно виявити і припинити). Другий тип заради приховування своїх злочинних дій використовує громадську думку, яка переважно довіряє відповідальним політикам (вважається, що в інший спосіб держава може виявитися просто некерованою). І, нарешті, третій тип - ті, хто використовує заради своїх злочинних цілей державний апарат, призначений для боротьби зі злочинністю - це найбільш небезпечний тип владних зловживань [123, с. 70]. Росіянин П. Кабанов, займаючись розробкою окремої підгалузі в кримінології - політичної кримінології, політичну корупцію виділяє як окреме соціально-політичне явище, як особливий вид зловживання владою. Під зловживанням владою для досягнення політичних цілей він розуміє сукупність кримінально-караних діянь, учинених посадовими особами органів державної влади та управління з використанням службових або посадових повноважень, або авторитета, спрямованих відносно політичних конкурентів з метою припинення або зміни їх політичної діяльності, або заради збереження за собою чи за групою своїх однодумців державних посад, які вони посідають, а так само надання фінансової, матеріальної чи іншої допомоги з використанням свого посадового або службового становища всупереч інтересам суспільства [123, с. 71 - 72]. Його співвітчизник В. Шабалін відносить політичну корупцію, як і політичний тероризм, до різновидів відхиленої політичної поведінки, вважаючи, що в основі політичної корупції лежить неофіційний, безконтрольний обмін ресурсами між владними елітами та іншими структурами суспільства. Вчений зазначає, що у розпорядженні правлячої еліти знаходяться основні види державних ресурсів, які, випливаючи з групових цілей політичної еліти, можуть бути обміняні на політичну підтримку та матеріальні блага [123, с. 70 - 71].
Політичний тероризм, на думку дослідників з Університету Південної Джорджії, має ознакою те, що по відношенню до політичних опонентів влада використовує не діалог, а різноманітні політичні репресії: арешти, тортури, вбивства [202, с. 229]. Дисертант вважає, що політичний тероризм, спонсорований державою та спрямований проти опозиції, є одним з різновидів політичної корупції, коли офіційні силові інститути змушені застосовувати насильство з метою підтримки політичної влади та "корисних" економічних структур. Подібної точки зору дотримуються і деякі зарубіжні дослідники, наприклад, К. Джибсон і Д. Роуворт. Вони сходяться у тому, що політична корупція - це девіантна (відхилена) політична поведінка, яка полягає у нелегітимному використанні панівною політичною елітою державних ресурсів з метою укріплення своєї влади або збагачення. При цьому не всі типи політичної корупції визначаються законом як злочинні діяння. Вчені розробили типологію політичної корупції, де виділяють два види.
Перший - відхилена поведінка, яка поділяється на:
- політичний патронаж і клієнталізм - опіка політиками визначених ними посадових осіб підпорядкованих структур, створення