РОЗДІЛ III
Спроба художнього синтезу ( роман "Записки
Кирпатого Мефістофеля") ................................................ 130
Висновки ........................................................................................ 159
Література ...................................................................................... 170
В с т у п
Однією з кардинальних проблем, яка знайшла суттєве втілення у творчості В.Винниченка й визначила еволюцію властивих йому способів художньої типізації, стала проблема становлення "нової " інтелігенції. Як слушно помітив Г. Костюк, " розмаїтість чоловічого й жіночого типажу в прерізних психологічних аспектах їх побутово-соціального вияву, ця людинознавча панорама української людини початку XX століття - це [...] вагомий і майже невивчений внесок В. Винниченка в українську літературу" [98,19 ].
Життя і побут інтелігенції завжди були об'єктом уваги українських письменників. У 1900-ті роки, аналізуючи історичний досвід і тенденції розвитку тогочасної літератури, І. Франко зауважив: "Виключно народницькою українська література не була ніколи. Вже в "Енеїді" Котляревський змалював переважно побут не простого селянина, а середнього українського панства та багатого козацтва кінця XVIII в. З тої самої сфери брав немало малюнків і Квітка" [175;35,92]. Своєрідним прологом художнього втілення образу інтелігента, з точки зору особливостей його характеру, в українській літературі можна вважати роман А. Свидницького "Люборацькі" (1861-1862). Далі у цьому напрямку пішли І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, О.Кониський, які значною мірою розгорнули системне узагальнення характеру інтелігента в самому творі, епічно виписуючи героя.
Типи "нових" людей із середовища інтелігенції та їх утвердження в суспільстві змальовують у своїх творах І. Франко, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, М.Чернявський, С. Васильченко. Ідейно-художня структура творів, безпосередньо присвячених темі інтелігенції, на кінець XIX століття значно ускладнюється. Адже передбачалось поєднати аналіз "тіла сучасного чоловіка" (І. Франко), тобто його реального характеру, з психологічним аналізом його ідей через співвідношення з потребами суспільно-історичного розвитку. І. Франко, В. Стефаник, М.Коцюбинський здебільшого вводять у твір героїв з уже сформованим характером, художня дія лише виявляє його. Індивідуальний світ героя як суб'єкта свідомості й діяльності виділяється в окрему художню реальність, що дістає відносну самостійність характеристики, співвідносячись із реальною естетичною повнотою образу героя.
Після народження української психологічної прози вже неможливо було писати про внутрішній світ людини як про речі прості, самозрозумілі , їх треба було кожного разу відкривати заново як поєднання живих і змінних елементів. Продовжуючи традиції попередників, В.Винниченко прагне до дальшого розширення меж і можливостей реалізму, до неореалізму як синтетичного методу, здатного відтворювати ірреальне в реальному, символ у конкретному. В характері українського інтелігента на початку XX століття відбулося багато змін, зумовлених самим життям. Винниченко помітив їх і створив новий типаж української психологічної прози.
Актуальність нашого дослідження зумовлена тим, що шляхи та засоби характерології Винниченкових героїв-інтелігентів у романах 1910-х років вивчені недостатньо. У Винниченка домінують рефлектуючі герої, які "вимагають нових способів зображення характерів, зокрема, невласнепрямого мовлення, внутрішніх монологів, складної структури діалогів та полілогів, динамічних портретів. Прийоми ці мали "оголювати" всю складну (часом навіть надламану!) психіку персонажів, розкриваючи процес їхнього безупинного самоаналізу" [139, 11].
Творча практика Винниченка 1910-х років відкрила нові горизонти в дослідженні "вічних" начал моральності, проблем характеру. У малій прозі письменника сучасний літературознавець помічає дві моделі особистості, кожна з яких "складається з чотирьох компонентів: I - зовнішня діяльність (пізнання, оцінка, праця, спілкування), II - внутрішня діяльність (самопізнання, самооцінка, самостворення, самоспілкуван-ня)"[91,20]. Подібні моделі героїв-інтелігентів зустрічаємо і в романах Винниченка, характери яких досі не були предметом ґрунтовного типологічного аналізу.
Формування характеру нового українського інтелігента постійно хвилювало Винниченка й становило одну з провідних тем його творчості. Письменник створив цілу галерею найрізноманітніших типів інтелігентної української людини. За твердженнями Г.Костюка, "без знання цих типів, тобто без вивчення і знання цих Винниченкових творів, ми ніколи глибоко й всебічно не пізнаємо соціальних, культурних і моральних стосунків цих людей доби між двох революцій, не пізнаємо психологічної атмосфери, що формувала й унапрямлювала спільноту. Особливо це стосується тих різних соціалістичних середовищ, що на початку ХХ сторіччя виступили" [98,22]. В.Винниченко був активним діячем і організатором соціалістичного руху і водночас засуджував догматизм. Він ніколи не ідеалізував ні партійні програми, ні партійних діячів. Навпаки, письменник "завжди глибоко вдивлявся в їх психіку, в їх людський образ, в їх ідеї та практику" [98,22]. Неузгодженість між ідеями й реальною дійсністю його глибоко насторожувала. У відкритому листі до читачів і критиків (1911) В.Винниченко писав: "Ще в той час, коли мені кожний, хто звав себе революціонером, уявлявся героєм, коли душа була піднесена до зразків Радіщева, Перовської, - вже тоді я почав помічати якусь дисгармонію між оточуючим мене
- Київ+380960830922