РОЗДІЛ 2
ТЕМАТИЧНИЙ ЦЕНТР УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНІХ МЕМУАРІВ ТА АВТОБІОГРАФІЧНИХ ПОВІСТЕЙ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Як уже зазначалося в першому розділі, художні мемуари - умовна назва творів з автобіографічною основою, наближених до великих романних форм, які, проте, не є романами в класичному розумінні, а швидше представляють собою синтетичні новоутворення від автобіографічної повісті чи роману та власне мемуарів. Ці твори важко диференціювати, саме навколо них часто ведуться дискусії щодо приналежності їх до того чи іншого жанру автобіографічної літератури.
Яскравими прикладами такої прози в українській літературі 90-х років є "Музей живого письменника..." В.Дрозда та "Homo feriens" І.Жиленко. З появою цих творів розпочалася літературознавча дискусія щодо їх жанрового визначення.
Так, О.Логвиненко у статті "Розмова тіней..." побіжно назвала "Homo feriens" І.Жиленко автобіографічним твором [102; 5], очевидно, за ознакою наявності в ньому автобіографічного каркасу. Однак у такому разі при аналізі жанру "Homo feriens" виникає ряд питань. Якщо взяти до уваги, що термін "автобіографічний" прийнято вживати як визначення автобіографічного художнього твору, постає перше питання: "Homo feriens" - автобіографічна повість чи роман (питання про автобіографічне оповідання відпадає через обсяг твору та обсяг і характер порушених соціально-філософських проблем)? А якщо за традицією радянського літературознавства відокремити художню автобіографію (різновид мемуарної літератури) від автобіографічного твору (повісті, роману), то постає і друге питання: "Homo feriens" - художня автобіографія чи автобіографічний твір (повість, роман)?
"І.Жиленко у листах, спогадах, поєднаних у книзі "Homo feriens", також виокреслює картини минулих шістдесятих років" [186; 50], - зазначає Л.Яшина у статті "Покоління шістдесятих: погляд у минуле", мимохідь відзначаючи неоднорідну жанрову структуру твору, в якому поєдналися спогади і листи, але уникає більш точного визначення жанру.
Дослідник української документалістики О.Галич називає твір І.Жиленко "Homo feriens" мемуарною повістю [30; 201]. Але як розмежувати мемуарну повість і мемуарний роман, якщо визнати існування таких жанрових підвидів? Тим більше, що деякі дослідники, як зауважує і сам О.Галич, відносять твір І.Жиленко до жанру роману. Зокрема В.Саєнко вважає "Homo feriens" мемуарно-художньою книгою, або автобіографічно-мемуарним твором, особливо наголошуючи на тому, що він "...переріс межі мемуарів і піднявся до рівня філософської прози, відправився зі станції "історико-біографічний жанр" і прибув на станцію "поліморфний роман", "романізована біографія" [147; 252]. Доцільно згадати тут визначення художніх мемуарів як останньої грані в галузі роману В.Бєлінського, положення Л.Гінзбург про зближення мемуарних жанрів із романом, О.Мішукова про романічний зміст мемуарно-автобіографічної повісті тощо.
Власне, питання про жанр "Homo feriens" залишається відкритим, як і сам твір, продовження якого друкує "Сучасність". Предметом літературознавчого аналізу в нашій роботі стала його перша частина, опублікована в "Сучасності" у 1997 році. Не дивлячись на введення сторінок щоденника, у ній виразно простежується сюжет, матеріал організовано та підпорядковано подвійному тематичному центру: "історія "Я", "історія суспільства". У подальших же частинах авторка наводить листи [66 - 69], дає продовження щоденника [70 - 72] й знову листи [73]. Вона не намагається чітко організувати, привести до єдиного "знаменника" невеличкі коментарі до цих листів та щоденника, вважаючи (і не безпідставно), що цей матеріал цінний і цікавий сам по собі. "Звісно, я змогла би повибирати ті окремі згадки, скласти їх докупи і на їхній основі написати щось набагато вагоміше (і коротше), ніж мої листи, - зазначає І.Жиленко. - Але... Тоді втратилася б безцінність документалізму. Втратився б момент присутности й ефект оживлення..." [69; 57].
Аналогічна ситуація і з твором В.Дрозда "Музей живого письменника...". Так, І.Кошелівець у статті "Без "Золотого Гомону" називає його "автобіографічною розповіддю" [90; 104] за наявністю автобіографічного каркасу оповіді, О.Галич - мемуарною повістю [30; 179]. Сам автор у творі висловлюється з приводу його жанру так: "весела автобіографічна (і не тільки) повість", що має "несподівану форму" [54; 13], бо ідея й форма її "народилися з жарту і роздумів над нашою суворою дійсністю" [55; 54]. В іншому місці письменник напівжартома зауважує, що пише "не роман і навіть не повість, а путівник по Музею живого письменника" [54; 12], тобто по власному життю (і не тільки по власному - зауважимо вже від себе). Для несподіваної, новаторської форми свого твору він добирає й нове визначення жанру - повість-шоу.
Твір В.Дрозда дійсно не є класичною автобіографічною повістю чи романом. Не можна назвати його й власне мемуарами, бо дійсність у ньому постає цілісно й завершено, а не фрагментарно. Хоча завершеність ця проявляється не стільки на сюжетному рівні, скільки на філософському, тобто завершені роздуми письменника, підбиті підсумки, розказана історія душі й історія покоління так, як він їх відчував і осмислював. Крім того, автор "Музею живого письменника..." так само, як й авторка "Homo feriens", почасти продовжує свій твір публікаціями листів із коментарями. Щоправда, друкує їх під іншою назвою. Йдеться про твір оригінального жанру, який у 1999 році опублікував "Кур'єр Кривбасу", - "Ми зустрічалися на сонці, очима..." [51-53]. З метою більш точного окреслення жанрової своєрідності творів В.Дрозда та І.Жиленко слід звернутися до визначення їх тематичного центру.
2.1. Подвійний тематичний центр як домінанта жанрової специфіки художніх мемуарів 90-х років ХХ століття
Тематичний центр твору автобіографічної літератури, його основні проблеми та наскрізні мотиви й образи фактично завжди залежать від мети, яку ставить перед собою автор, розпочинаючи роботу. Мету ж письменника в реалістичному творі (а автобіографічна проза - це здебільшого проза саме реалістична) буває дос
- Київ+380960830922