Ви є тут

"Постать Семена Палія в українській літературі (Художні формотвори авторської інтерпретації та історична дійсність)

Автор: 
Зайдлер Наталія Василівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2004
Артикул:
0404U001330
129 грн
Додати в кошик

Вміст

розділ 2
Ретроспекція процесу художнього відтворення постаті Семена Палія у творах
української літератури
2.1. Місце С.Палія в історії козаччини
Протягом століть, від часу активної подвижницької діяльності Семена Палія
(кінець ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.) і до сьогодні, історики намагаються осягнути її
й поцінувати об’єктивно. Учені підкреслюють його важливу роль у визвольній
боротьбі українського народу проти загарбників, відданість священній справі й
непохитність перед ворогом. Так, Г.Грабянка стверджував, що фастівський
полковник неодноразово здійснював успішні походи проти татар і турків. Цієї ж
думки дотримувалися Самовидець і С.Величко. Історики М.Костомаров,
Д.Яворницький, М.Грушевський, В.Антонович теж надавали великого значення
діяльності С.Палія.
Позитивно оцінюючи роль ватажка в історії українського визвольного руху,
М.Костомаров зазначав: „Нечисленна тодїшня людність правобережної України
сильно перейняла ся козацьким духом, бажала загальної козацької волї... Палїй
більше як інші був прихильний сему напрямови і тому придбав собі любов народу”
[75, 461]. Тези про те, що полковник був вірний народному духові, Костомаров
дотримується й у своїй праці „Мазепа” [76, 123].
У передньому слові розвідки „Про козацькі часи на Україні” В.Антонович
відзначає, що в період козаччини найяскравіше виявилася провідна ідея, яка була
прагненням народу – ідея широкого демократизму. Ця ідея „залежить почасти від
історичного життя…” [3, 17]. Аналізуючи політичну ситуацію на Правобережжі в
кінці 1690-х рр., історик підкреслює визначальну роль С.Палія в його
державотворчій діяльності на засадах справедливості й порядності: „Ця так звана
Паліївщина мала на меті збагачувати не себе, а народ (виділення наше. – Н.З.).
Ці полковники (Палій, Самусь, Абазин, Іскра. – Н.З.) дбали про залюднення краю
на підставі давніх козацьких прав без жодного шляхетства та кріпацтва, і через
те люди охоче йшли до них із лівого берега” [3, 159]. Антонович також
неодноразово наголошував на тому, що Палій був державником, який, незважаючи на
важкі обставини часу, не тільки розумів прагнення народу, але й бачив шляхи їх
досягнення [4, 289].
Розвиваючи думку про широку популярність фастівського полковника в народі,
М.Аркас у праці „Історія України-Русі” наголошує на тому, що діяльність
козацького ватажка набула широкого розголосу, народ ішов до нього з
Лівобережжя, оскільки був „невдоволений московськими порядками і своєю
старшиною, котра все більше й більше переверталась на справжніх панів і, з
допомогою Московського уряду, все дужче гнобила та гнітила підлеглих і осілих
по їх землях людей” [6, 270].
Д.Яворницький порівнював Палія з кошовим отаманом Сірком, підкреслюючи, що
після смерті останнього тільки Палій міг бути йому гідною заміною: „До славного
своїми подвигами” фастівського полковника усе Запоріжжя зверталося з надією. На
думку автора, такого ставлення до себе Палій заслужив тим, що, як і всі
справжні запорожці, понад усе цінував особисту незалежність, був поборником
народовладдя, ненавидів панство [210, 161]. Історик називає бойові й
колонізаторські здібності Палія „видатними”, а бажання приєднатися до
російського царя пояснює тим, що, „боронячись від утисків звідусіль і втративши
надію утриматись у Фастові”, полковник мусив шукати захисту. Оскільки
Лівобережжя було під Росією, а Палій мріяв із ним об’єднатися, цей хід був
логічним.
Спираючись на історичні праці Костомарова й Антоновича, Т.Осадчий також
особливо підкреслює організаторський талант Семена Палія. Дослідник зауважує,
що здійснювати керівництво великою кількістю людей протягом чверті століття без
будь-якого приневолення й застосування сили, а лише завдяки талантові лідера і
моральній висоті, могла людина, якій безмежно довіряв народ [121, 27–28].
Характеризуючи політичну ситуацію на Правобережжі, М.Грушевський зауважував, що
після 1681 р., коли турки забрали з України Юрася Хмельницького, вони
намагалися за допомогою волоського воєводи Дуки залюднити Правобережжя, але в
них ця справа посувалася мляво. Зовсім інакше розгорталися події, коли з
ініціативи польського короля Яна Собеського „зайнялися скликуванням людей свої
люди, що прийняли титули полковників… Іскра... Самусь... Абазин... Семен Гурко,
прозваний Палієм, – найбільш славний між ними… До них народ повалив валом” [30,
331]. М.Грушевський підкреслює, що Палія і його побратимів не влаштовувала
зверхність Польщі. Уже через декілька років після заселення спустошеного краю
полковники „заходились коло того”, щоб приєднатися до Лівобережжя. Польща не
могла погодитись із таким рішенням, бо закінчила війну з Туреччиною, і козаки
стали для неї небезпечними. На думку дослідника, позиція Палія щодо Польщі ще
більше звеличила полковника: „Палій ставав народним героєм…” [30, 347].
Двадцяте століття не послабило інтерес до постаті фастівського полковника.
Н.Полонська-Василенко в „Історії України” (т. ІІ) зазначає: Палій „став
фактичним володарем території – Паліївщина, що охоплювала все Правобережжя від
Полісся до „Дикого Поля”. Цілі села визнавали його владу й „покозачувалися”
[130, 58]. Повертаючись до цієї думки, згодом дослідниця пише: „…треба було
мати великий адміністративний хист, щоб порядкувати тим величезним краєм” [130,
142]; вона називає С.Палія справжнім господарем Правобережної України [130,
145].
Прихильне ставлення до Палія виявляє й історик І.Крип’якевич, який услід за
В.Антоновичем відзначає не лише військові заслуги полковника, „що починав
воєнну школу під Дорошенком, бував на Запоріжжі, брав участь у поході проти
турків під Відень”, а й особливого значення нада