Ви є тут

Гра в постмодерністському творі: на матеріалі творчості Ю.Андруховича

Автор: 
Лизлова Світлана Михайлівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2004
Артикул:
3404U001400
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІ ІГРИ АВТОРА ТА ГЕРОЇВ У ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА
2.1. Методологічні проблеми дослідження українського літературного постмодернізму
Дослідники українського літературного постмодернізму сьогодні стикаються із проблемою відсутності ґрунтовних підходів до осмислення його природи, культурно-філософських витоків, самобутності. Творчість Ю.Андруховича, О.Забужко, В.Кожелянка, І.Лучука, Т.Прохаська та інших "офіційно визнаних" постмодерністів розглядається в сучасному літературознавстві під кутом зору відтворення в ній зовнішніх (зокрема іронічно-ігрових) рис постмодерністської поетики на мотивно-тематичному та мовному рівнях, на рівні творчої поведінки автора-скриптора, автора-трікстера тощо. При цьому західна модифікація постмодернізму слугує певним літературним каноном, дотримування якого гарантує належність того чи іншого твору до кола "справжньої" постмодерністської прози. Визначаючи цю стійку тенденцію вітчизняного літературознавства 90-х рр., Л.Лавринович слушно говорить, що саме тому автори багатьох наукових розвідок убачають в українському постмодернізмі "явище нав'язане, несамодостатнє, швидкоплинне, авангардно-епатажне, відтак десь і неповноцінне" [106,с.39]. Аналогічна ситуація складається і в сучасному російському літературознавстві. На це звернула увагу І.Скоропанова: "стосовно всього масиву сучасної російської літератури постмодернізм - своєрідне західництво, свідчення про визнання нової моделі культури й цивілізації" [163,с.72].
На наш погляд, процес засвоєння постмодерністських теорій в українському літературознавстві 90-х рр. рухається в двох напрямках, умовно визначених як "традиційний" й "постколоніальний". Формування першого припадає на початок 90-х рр., коли літературознавці намагалися ввести в науковий обіг актуальні ідеї, терміни, поняття, звернувшись, зрозуміло, до відомих західних концепцій, але "без достатньої дози критичності й урахування специфіки розвитку літпроцесу саме в Україні" [110,с.56]. Визначальними подіями цього періоду стали міжнародний симпозіум "Постмодернізм і сучасна література", який відбувся в Інституті літератури ім. Т.Шевченка у 1993р. і започаткована з 1995р. в журналі "Слово і час" дискусія "Літературні рушення 90-х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь, сучасна й колишня, etc". Головне теоретико-методологічне завдання сучасної критики прозвучало в назві статті Т.Денисової "Феномен постмодернізму: контури й орієнтири" (1995) - це спроби досить чітко окреслити суспільно-науковий та географічний ареал постмодернізму. Розглядаючи "західні" характеристики постмодерністської свідомості й творчості, основні етапи їх розвитку, споріднені, співіснуючі художні явища другої половини ХХ ст., авторка доводить, що постмодернізм "не руйнує і не деморалізує, а розчленовує культурний феномен, знімаючи шори звичних підходів із сприймаючої свідомості" [67,с.27].
Поява статті О.Черненко "Постмодернізм: український аспект" (1997) [184] вже свідчила про неможливість подальшого аналізу різноманітних аспектів постмодерністської свідомості, світогляду та стилю без визначення їх національної своєрідності. Особливо характерними для багатьох критичних розвідок останніх років є спроби концептуального осмислення постмодернізму, систематизації сучасної української літератури, визначення основних рис, притаманних українській постмодерністській прозі, а також періодів її розвитку (Л.Лавринович [106], І.Старовойт [168], Р.Семків [158], Н.Зборовська [81], Н.Лихоманова [113]). Теоретико-методологічні завдання авторів передбачають, у першу чергу, розв'язання питання про "статус" постмодернізму (це органічне, запозичене чи нав'язане явище в українській літературі 80-90-х рр., чи можна взагалі вважати постмодерністськими деякі твори, що позначені критиками саме як постмодерністські?) та створення системи певних інтерпретаційних підходів до розуміння постмодерністського твору (відомо, наприклад, негативне ставлення Ю.Андруховича до критиків, неспроможних крізь "постмодерністські окуляри" адекватно судити про його творчість: вони "самі споруджують перед собою стіну, гадаючи, що то я її спорудив" [13,с.66]).
Можна стверджувати, що сьогодні в традиційній українській критиці не існує прийнятних для більшості дослідників понять "постмодернізм", "український постмодернізм", або, скажімо, "постмодерністська гра", однак створено кілька принципів диференціювання різних національних "постмодернізмів". Серед них найбільш поширеними є :
1) поділ письменників за генераційним принципом - "вісімдесятники", "дев'яностники". "Вісімдесятники" відверто декларують свою окремішність щодо молодшого покоління так званих "дев'яностиків". Як пояснює "вісімдесятник" Ю.Андрухович, "відсоток пересічного, випадкового, кон'юнктурного і навіть графоманського в цьому наймолодшому поколінні, здається, вищим, ніж будь-коли в українській літературі, навіть у найгірші її часи" [18,с.27]. Дослідниця Р.Харчук, зі свого боку, справедливо нарікає на подібні нумерації, позбавлені будь-якого змістовного навантаження (окрім назви покоління "шістдесятників"). Доречніше відокремлювати покоління постепохи або покоління епохи "пост" [181,с.7];
2) за територіально-географічним принципом - на київсько-житомирську школу (В.Медвідь, Є.Пашковський, Б.Жолдак, О.Забужко) та галицько-станіславівську (Ю.Андрухович, Ю.Іздрик, Т.Прохасько). Для Н.Білоцерківець, Р.Харчук очевидно, що представники першої школи відрізняються своїм більш трагічним світовідчуттям (на відміну від іронічного у "галичан") та створеним типом героя - рафінованого інтелігента, інтелектуала [181,с.10];
3) за принципом співвідношення зарубіжної моделі й національної самобутності - на "ґрунтівців" (В.Медвідь, Є.Пашковський, В.Герасим'юк) та "західників" (Ю.Андрухович, О.Забужко, М.Рябчук). "Ґрунтовці" акцентують на національному колориті, метафорі українського села як найвиразнішому його складнику. "Західники" тяжіють до "нормального", тобто не українського, світу Європи (Америки), порушують питання