РОЗДІЛ 2
Українська література "кінця віку" і проблема самототожності мистецтва
На схилку ХІХ ст. актуальної гостроти набуло питання автономії окремих видів творчості. Звідси походять численні констатації відчуження і зацикленості тієї чи іншої сфери діяльності на власних завданнях: мораль для моралі, наука для науки, мистецтво для мистецтва. Постережений ще античними мислителями, констатований Ф.Шіллером, проаналізований К.Марксом в економічній сфері дедалі вужчий поділ праці призвів до загострення конфліктності внутрішнього світу індивіда, що все ж прагнув гармонійної цілісності. Іманентна чистота дегуманізованого предмета суперечила живій багатогранності людини. Витіснення ангажементу збіднювало кількісно притік емоцій, проте стимулювало їхню інтенсивність. Мистецтво визначалось стосовно дійсності і формальної гри. Цілісність особистості, ціною обмеження на певного роду діях, гальмувала всезростаючу мобільність існування. У відповідь на запити повсякденності декаденти запропонували міф про мистецтво-нірвану, яке здатне цілковито підмінити собою життя.
На рубежі віків відбулося колосальне зростання самосвідомості. З'являються маніфести, відозви, програми. Процес формування напрямку, стилю, школи випереджає подеколи художню практику. Спочатку декларується теорія, відтак надходить її ілюстративне втілення. Соціалістичний реалізм - чи не пізніший рецидив такого підходу. Ще на початку 90-х рр. ХІХ ст. Д.Мережковський писав, що критика стає поезією нашого часу. О.Уайльд в цьому ж ключі назвав свої міркування "Критик як художник".
Мета розділу - аналіз рецепції естетизму в літературній критиці та художній літературі, його впливу на типологію і проблематику літературно-критичної діяльності в Україні "кінця віку".
2.1. Колізії естетизму в творчому діалозі І.Франка та В.Щурата.
Історик літератури має справу з явищами, котрі з плином часу зазнають рецептивних трансформацій. Один і той же феномен в очах сучасника і людини з відстані в століття іноді різниться досить суттєво, начебто йшлося б про нетотожні явища. Справа не в тому, що свіжий, безпосередній погляд сучасника адекватніший за ближчий до погляду вічності зір дослідників. Близьке бачення так само загрожує втратити ціле за дрібницями, як пізніше - стереотипізуватись. Отож, насамперед важливо зберегти живий зв'язок з минулим.
Процес руйнації того зв'язку засвідчують збірники спогадів про Івана Франка. Свого часу ще М.Зеров помітив, що зізнання Марка Черемшини: "Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі" [198; 2; 166] і самоіронія не дуже узгоджується з чіпкістю і точністю спостережень. Пафос спогадів О.Кобилянської чи А.Кримського, певно, якоюсь мірою викликаний зовнішнім тиском, співіснує з не завжди елейним тоном дійсних стосунків. Але те, що для Марка Черемшини і Агатангела Кримського було вищою, небуденною правдою, для нащадків обертається збідненням і спрощенням живого образу.
Полеміка між Франком і Щуратом була можлива за умов розкутого спілкування на рівних. Вона виявилась продуктивною для обох учасників, однак безпосередньо обіймає невелику кількість матеріалу. Франко, як відомо, обмежився тільки віршованою відповіддю.
Декадентизм, навколо якого виникла суперечка, насправді лише поверхневий пласт зачепленої проблематики. Перебільшення в цьому випадку призводить до того, що В.Щуратові відводиться роль науковця, котрий неточно вживає термінологію, а Франкові - поета, який за черговим довільним "ізмом" не бачить справжнього змісту. В результаті на позір - елементарне непорозуміння. Вирішальне значення полеміки полягало в стимуляції до усвідомлення, а то й перегляду теоретичних засад художньої творчості. І в першу чергу це стосується Івана Франка.
Критична ескапада Щурата пролилась не тільки на "Зів'яле листя". Парадоксально, але в статті "Д-р Іван Франко", що спричинила появу вірша "Декадент", якраз цикл "Зів'яле листя" (збірка тоді ще не вийшла окремою книжкою) викликав найменше зауважень. А закид в декадентизмі схожий на похвалу. Франка швидше міг обурити безапеляційний тон, з яким роздавались оцінки і стильові характеристики. До декадансу у Щурата було подвійне, позитивно-негативне ставлення. Аналізуючи в тій же статті "Тюремні сонети", він звинувачує поета в антиестетизмі, але при цьому слова "декадентизм", тепер уже в негативному значенні, уникає. Категоричність присудів критика випливала з інакшості його власної доктрини. "Декадентизм" ніби сигналізував про відхилення від неї. Через це під цю назву могли підпадати явища, які не були власне декадентськими. Такий слововжиток характерний для того часу, що засвідчено статтями С.Єфремова, І.Нечуя-Левицького або цитованого ними Макса Нордау. Через вісім років Франко в аналогічній ситуації захищатиме молодих літераторів від надміру категоричних оцінок С.Єфремова.
Літературно-критичний огляд творчості І.Франка Щурат мав на меті опублікувати ще 1893 року. Це був перший із запланованої ним серії літературних портретів сучасних українських письменників. Стаття мала з'явитись у віденській газеті "Die Zeit", але Франко, дізнавшись про неї від своїх приятелів, співробітників газети, домігся редакційної відмови. Два року потому її так само, очевидно, за колючий тон, не приймала до друку редакція "Зорі". І все ж в результаті спільних зусиль В.Щурата і О.Маковея, котрий додав свою, більш помірковану розвідку, у той спосіб дещо нейтралізувавши дію попередньої, обидві публікації з'явились в першому числі часопису "Зоря" за 1896 рік. Поява статті була подією визначальною. Вона зіпсувала стосунки між давніми приятелями на цілих десять років. І тільки Щуратове дослідження про східне, а, отже, не польське походження "Грюнвальдської пісні", що викликало шквал критики з боку поляків, зокрема професора А.Брюкнера, примирило колишніх друзів перед лицем колишнього ворога.
Історія цієї суперечки назавжди лишилась для них неприємним, затемненим епізодом. В жодному з кількох спогадів Щурата про І.Франка вона не