Розділ 2
Філософсько-естетичне підґрунтя модернізму
2.1. Філософські основи творчості митця
Кожна епоха, кожний етап в культурно-історичному поступі людства приносить з собою свої відповіді на одне з найбільш хвилюючих і найважчих питань, яке будь-коли ставили перед собою філософи і поети: що таке людина, яка її природа, глибинна сутність, яка роль людської особистості в суспільстві, історії, звідки почалася і куди прямує людина? Від античності й до наших днів "у мислителів і письменників, у філософів і істориків в основі їхньої творчості стоїть людина, широка проблематика людської душі з такими поняттями, як обов'язок, моральність, справедливість і Бог"[147, 41].
Не став винятком у цьому XX вік. Неначе віяло розгорнув він строкате розмаїття думок і поглядів, вибухнув яскравими й гострими суперечками як на теренах філософського теоретизування, так і в царині мистецького втілення нових ідей, в галузі творення художнього світу, художньої реальності.
Треба зауважити, що початок XX в. відзначився особливо тісною взаємодією і взаємопроникненням філософії і мистецтва. Ще в кінці ХІХ віку у філософській системі А. Шопенгауера митцеві було відведено роль ідеалу людської особистості, а процес творчості названо єдиним шляхом здобуття й передачі істинного знання. Оригінальним поєднанням літератури й філософії стала творчість Ф. Ніцше. Психологією митця, джерелами й механізмом поетичної творчості цікавилися З.Фройд та К.-Г. Юнг. Нестримний, вільний дух творчості був основою всього світу, його єдиним рушієм для А.Бергсона.
На зламі століть в мистецькому житті з'явився новий могутній стильовий напрям, що отримав назву "модернізм". Являючи собою складне сплетіння різних стильових течій, він створив сильну опозицію панівному на той час реалістичному напряму. В традиційному радянському мистецтвознавстві модернізм, з незмінним негативним оціночним відтінком, визначається як "певна сукупність напрямків сучасного мистецтва, заснованих на принципах формалізму"[72, 6]. До цього додавалось естецтво, нехтування соціальними проблемами, егоцентризм, ідеалізм, містицизм і загальна антиреалістична спрямованість. Правда, як зауважила М. Моклиця, не можна сказати, що всі ці риси модернізму не притаманні, необхідно лише позбавити названі поняття оцінювального характеру. М. Моклиця визначає модернізм як "органічне з'єднання романтизму й реалізму на новому етапі самоусвідомлення європейської спільноти"[100, 76]. Вона називає модернізм мистецтвом підкреслено суб'єктивним, "в якому головним естетичним об'єктом стає автор", мистецтвом "опосередкованого самовиразу"[100, 76]. На думку М. Моклиці, модернізм - це, безперечно, мистецтво егоцентричне, хоча саме воно найбільш відчутно прислужилося масовому мистецтву XX століття. "Егоцентризм - природна риса мистецтва загалом і мистецтва XX століття особливо. Митець завжди говорить не стільки про світ, скільки про самого себе. У XX столітті більшість митців усвідомили, що їх особистість, внутрішній світ є найголовнішим (і для них, і для читачів) предметом зацікавлень. Єдине, що митець може знати достеменно, - це його внутрішній світ, єдина сфера, де надто обмежені можливості науковців і куди вільний вхід мистецтву - внутрішній світ людини. Тільки у XX столітті гасло древніх "Пізнай себе" стало справжнім пафосом мистецтва. Егоцентризм модерністів не є моральною категорією, синонімом себелюбству... це природна риса мистецтва і велике його надбання. Ніхто так глибоко не проник у внутрішній світ людини, як модерністи, не сказав про людину більше, ніж вони"[100, 5-6].
Широка хвиля оновлення не оминула й українське мистецтво. Розквіт модерністичного руху пов'язують у літературі з першим пореволюційним десятиріччям. Точніше, цей період називають другою хвилею модернізму в українській літературі, перша ж припадає на кінець XIX - початок XX століття і пов'язана з іменами М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки та інших, що здійснили значні зміни у художньому світобаченні письменника, оновили й поповнили арсенал засобів образотворення, розширили тематичне коло творів, і звичайно ж змінили погляд на людину, людську особистість, поставивши її в центр як Всесвіту, так і його художньої моделі.
Письменники 20-х років, відкидаючи у своїх гаслах, програмах і маніфестах опору на будь-які традиції, насправді міцно стояли на тих підвалинах, що були закладені їхніми попередниками і, вже відштовхуючись від них, творили своє "нове" мистецтво, в центрі якого була, безперечно, людська особистість і пов'язана з нею проблематика.
Коротко зупинимось на визначенні поняття особистості. Виходячи з найбільш загальних позицій, більшість, якщо не всі визначення особистості, можна розділити на дві групи: перша - це ті, в яких переважає соціальний, зовнішній аспект, друга - де перевагу віддано індивідуальному, внутрішньому. Поняття особистості, з одного боку, "визначає людину як члена суспільства, який оволодів соціальним досвідом, узагальнює в ній соціальні якості" [137, 55], з іншого боку, "особистість і є "оте "само" в діях, вчинках, поведінці й свідомості, в переживаннях людини, у ставленні людини до всього реального, що виділяє її з оточуючого світу і дає можливість самостійного руху"[17, 10]. А відтак істину, на нашу думку, слід шукати посередині, адже особистість - це індивідуальне, неповторне внутрішнє "я" людини, яке дозволяє їй виконувати ту чи іншу суспільну роль, і зрештою формувати саме суспільство, творцем і основою якого є особистість, чи то пак особистості - оригінальні, творчі, небайдужі. І більше того, саме з особистостей складається та меншість, яка забезпечує існування суспільства як такого, адже "суспільство існує, доки воно аристократичне..." [116, 49]. З неординарних особистостей - революціонерів і митців, - на думку М.Шлемкевича, складається та кількісно менш чисельна, але якісно більш вартісна верства суспільства, що забезпечує його безупинний рух вперед, "розбиваючи застарілі фор