РОЗДІЛ 2 Ставлення Великої Британії до процесів європейського будівництва (1973-1992 рр.)
Ідея створення Сполучених Штатів Європи була проголошена і почала втілюватися вже після Першої світової війни в проектах Куденгове-Калергі ("Пан-Європа", 1923) та А.Бріана ("Меморандум про організацію європейського федерального союзу", 1929), але більш динамічно процес інтеграції розвивався після Другої світової війни. Визначилися економічні та політичні інститути, які повинні були закласти основи об'єднаної Європи- Об'єднаний європейський парламент, Європейська ліга економічної кооперації, Федеральний союз Європи та ін. [334, р.70]. На цьому ґрунті у 1947 р. з'явилася Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) для надання допомоги США у здійсненні "плану Маршалла", до складу якої увійшли 17 країн- Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, ФРН, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембурґ, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція, Нідерланди. Це була одна з перших спроб інтеграції у післявоєнній Європі, в якій взяла участь і Велика Британія.
2.1 Початок інтеграційних процесів у Західній Європі та проблема вступу Великої Британії до "Спільного ринку"
Процес інтернаціоналізації виробництва і капіталу, розширення зовнішньоекономічних зв'язків Великої Британії з Західною Європою після Другої світової війни створили передумови включення країни в процес об'єднання Європи. Цією можливістю могло стати підписання у 1951 р. Паризького договору про утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) за планом міністра закордонних справ Франції Р.Шумана від 9 травня 1950 р. та договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатому). Ще в квітні 1949 р. на пропозицію Ж.Монне про франко-англійське економічне співробітництво міністр фінансів Сполученого Королівства С.Кріппс дав негативну відповідь: "Англійський уряд не бажає зв?язувати себе навіть мінімальними зобов?язаннями, які могли б привести до більш міцного об?єднання з Францією, як і будь-якою іншою країною Європи" [130, с.345]. Лейбористський уряд К.Еттлі (1945-1951) та консервативний кабінет В.Черчілля (1951-1955) відмовилися від укладення договорів, мотивуючи це тим, що не вважають себе готовими передати контроль над підприємствами залізоплавильної промисловості і шахтами наднаціональному органу Люксембурґа, що визначав розміри виробництва, капіталовкладень і рівень цін на сталь і вугілля, виносив рішення, обов'язкові для шести держав-учасниць ЄОВС - Франції, ФРН, Італії, країн Бенілюксу [315, р.3]. Статті 7-9 ІІ розділу "Договору про утворення Європейського об?єднання вугілля і сталі" затверджували наднаціональний характер Верховного органу: "Кожна держава-член зобов?язана поважати наднаціональний характер діяльності членів Верховного органу і не буде намагатися здійснювати на них вплив при виконанні ними своїх завдань" [52, с.154], що стало посяганням на національний суверенітет як найвищу цінностей британців.
Альтернатива Великої Британії про економічне співробітництво в межах конфедеративного угруповання була на той час неприйнятною європейськими сусідами, оскільки міжурядові форми співробітництва не давали позитивних результатів, а наднаціональна влада була тим організмом, який би найкраще міг вирішити економічні проблеми в післявоєнний період [130, с.403]. Сполучене Королівство не влаштовувала необхідність компромісу між національним і загальноєвропейським політичним інструментарієм. Високий ступінь взаємозалежності, що передбачався федеративним проектом Р.Шумана, став стримуючим фактором інтеграції. До ідеї політичної інституціалізації Європи, яку підтримували К.Аденауер (ФРН), Ж.Монне (Франція), А. де Гаспері (Італія), консервативний уряд В.Черчілля ставився досить скептично. Більшою популярністю у 1950-х рр. у британських колах користувався проект Атлантичної федерації - економічного співробітництва США і країн Співдружності націй. Проте в серпневому лондонському комюніке 1952 р. до Парижа зазначалося, що "уряд Її Величності вітає створення Верховного органу влади... і готовий у будь-який час почати переговори з ним " [130, с.464], що є свідченням того, що Британія рахувалася з Європою, яка починала інтегруватися, але, керуючись прагматичним підходом до політико- та економікотворення, наголошувала на необхідності апробації цієї ідеї іншими країнами. На лист Е.Ідена 29 серпня 1952 р. про необхідність закласти основи для співробітництва між ЄОВС і Сполученим Королівством Ж.Монне зауважував: "Англійці беруть на себе серйозні зобов?язання, конкретний зміст яких буде визначатися емпіричним щляхом" [130, с.465].
Таким чином, у питанні про те, якими шляхами повинна йти західноєвропейська інтеграція в післявоєнний період, зіштовхнулися два різні підходи. Шість західноєвропейських країн під керівництвом ФРН і Франції розробляли проект створення замкнутого економічного угруповання, який характеризувався відміною бар'єрів на шляху руху товарів, капіталів і робочої сили, проведенням спільної зовнішньоторговельної і внутрішньої економічної політики [273, р.56]. Другий проект, ініціатором якого була Велика Британія, передбачав створення більш широкого економічного об'єднання- Європейської зони вільної торгівлі (він був внесений державою в липні 1956 р. в ОЄЕС і передбачав залучення 17 країн-членів ОЄЕС*). Малося на увазі, що члени зони вільної торгівлі скасують митні тарифи, імпортне контингентування** та інші обмеження на шляху розвитку взаємної торгівлі промисловими товарами. Проте в проекті, як зазначав у спогадах прем?єр-міністр Великої Британії у 1957-1963 рр. Г.Макміллан, не передбачалося обмеження прав окремих членів щодо проведення зовнішньоторговельної політики стосовно третіх країн [336, р.52] і не зачіпалося питання торгівлі сільськогосподарськими товарами.
Здійснення проекту створення Європейської зони вільної торгівлі давало економічні вигоди Великій Британії. По-перше, відміна митних тарифів поширювалася лише на торгівлю промисловими
- Київ+380960830922