РОЗДІЛ 2. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНЦІВ І ПОЛЯКІВ
У АВСТРО-УГОРЩИНІ
2.1. Представники українського і польського народів
у політичній системі Австрії
Послаблена внаслідок воєнних поразок середини ХІХ ст., Австрійська імперія з метою утримати цілісність держави змушена була вдатися до впровадження конституційного устрою. Конституція 1860 р. гарантувала автономію поодиноким краям, але під повним централізованим контролем Відня [187]. У лютому 1861 р. вийшов цісарський декрет (лютневий патент), який значно розширив права окремих провінцій - коронних країв. Зокрема, він передбачав створення місцевих законодавчих органів - сеймів. Ці заходи мали припинити відцентрові тенденції на окраїнах імперії, обумовлені зростанням там національних сепаратистських рухів. У Галичині це мало запобігти польським виступам, які в той час набирали розмаху і досягли свого апогею на території Росії.
Щоб зберегти унітарну державу, були значно розширені повноваження й центрального парламенту - Державної Ради або рейхсрату. Новий парламент став складатися з двох палат. Більшість членів верхньої палати - палати панів становили відомі дворяни імперії, яких призначав цісар, а також представники духовенства. Кількісний склад цієї палати коливався від 150 до 170 членів. Українців тут лише у 1910 р. було чотири особи. Нижня палата - палата послів - складалася з депутатів, яких від квітня 1873 р. до 1907 р. обирали виборці за куріальною (становою) виборчою системою. Кількість послів цієї палати постійно зростала. Так, у 1873 р. вона включала 353 особи, у 1896 р. - 425 осіб, у 1907р. - 516 осіб. У ній існувало непропорційне представництво послів від різних народів.
У Державній Раді поляки й українці мали свої фракції. Польські посли об'єднувалися в Коло Польське, українські інституціонізувалися в Руський парламентський клуб, куди ввійшли Галицькі й Буковинські посли. У 1906 р., тобто за рік до перших виборів до Державної Ради за новим законом, якого порізно добивалися польські й українські політики, в Руський Клуб входили депутати Юліан Романчук - голова, М. Василько, його заступник, А. Кос - секретар, О.Барвінський, Е.Гладишовський, М.Король, Є.Пігуляк, В.Яворський [45, с. 176].
Права рейхсрату були незначні. Він лише формально обмежував компетенцію уряду Австрії. Законопроекти, схвалені палатою депутатів, передавалися на затвердження до палати панів, а після того їх мав затвердити імператор. Останній мав право за поданням уряду видавати закони в проміжках між сесіями рейхсрату. Цим правом імператор широко користувався, навмисно відстрочуючи скликання парламенту або розпускаючи його зовсім. Формально рейхсрат міг не погодитися з діями уряду і навіть притягнути його до відповідальності. Для цього необхідно було рішення кваліфікаційної більшості рейхсрату, а її завжди становили посли, що цілком підтримували уряд [190, с. 30-31].
Із запровадженням конституційного устрою в Австрійській імперії на її теренах поширюється масовий політичний рух. Загальнодержавні партії лібералів і консерваторів та відповідні національно-політичні об'єднання (чеське, польське, русинське, словенське, італійське, хорватське та румунське) з появою парламенту були оформлені в так звані парламентські клуби (фракції). Їх політика була направлена на здобуття у центрального уряду концесій для розширення своїх національно-культурних автономій. Кожне національно-партійне угруповання становило в парламенті меншість, навіть німецьке. Однорідної більшості, утвореної одним з них, не було. Вона виникала лише внаслідок формування міжнаціональних партійних коаліцій. Поширення національно-демократичних ідей призвело до появи нових політичних партій як загальнодержавних (Соціал-демократична партія Австрії та Християнсько-соціальна партія Австрії), так і національних політичних партій і рухів (польські та українські соціалістична, соціал-демократична та націонал-демократична партії, Польське Сторонництво Людове - ПСЛ, Русько-Українська Радикальна Партія). Їх представники входили до національних парламентських клубів, де згодом розпочали боротьбу з консерваторами та лібералами.
Воєнна поразка від Пруссії у 1866 р. настільки послабила Австрію, що вона змушена була погодитися на розширення національних вимог тих народів, які найбільш того домагалися. У 1867 р. з прийняттям нової конституції імперія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську державу. Для обговорення завдань загальнодержавного значення були створені так звані Делегації, до яких входили по 60 представників від австрійського та угорського парламентів. Від окремих коронних країв в Делегації направлялася точно визначена кількість представників: від Чехії - 10; Галичини - 7; Буковини - 1; з інших країв від 1 до 4 представників. Від Галичини до Делегації обиралося 6 поляків і лише один українець.
У 1868 р. свою державність у рамках Австрійської імперії, на засадах особистої унії, спробували відновити і чехи. Вони заявили, що разом з мадярами ввійшли до складу імперії, а чеське королівство зв'язане з Австрією лише династичною унією, яка втрачає силу з припиненням існування династії. Чехи домагалися таких же привілеїв, які отримали угорці, тобто перетворення своєї країни у третю складову імперії. Вони відмовилися засідати у сеймі, в результаті їх представників не було і в Державній Раді. Парламент залишили й інші опозиційні партії, крім поляків, які разом з німцями становили достатню кількість для проведення нарад. Прибічники централізації поставили вимогу розпустити сейми, однак цісар вдався до переговорів з національними слов'янськими лідерами. У квітні 1870 р. він скликав перехідний уряд під керівництвом поляка Потоцького, хоча невдовзі той змушений був піти у відставку.
Новий прем'єр граф Гогенварт у боротьбі проти прагнень великонімецьких лібералів Австрії об'єднатися з Німеччиною потребував підтримки представників інших національностей в парламенті країни, а тому готовий був піти на децентралізацію австрійської частини Австро-Угорщини (Ціслейтанії). Намагаючись від