РОЗДІЛ 2
ВИТОКИ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ В ЕТИЧНО ОБУМОВЛЕНІЙ МОВЛЕННЄВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Політична аргументація та політична комунікація: зміст та співвідношення понять
Визначення концептуального змісту понять, навколо яких розгортається головна лінія дослідницького сюжету, має велике значення, оскільки від нього залежить, у кінцевому підсумку, досягнення цілей і задач роботи. Проте, специфіка предмету вивчення іноді ставить перед дослідником непросте завдання виокремлення тільки значущих його характеристик, які можуть вплинути на результат дослідження. Однією з найважливіших подібних рис у випадку даного дослідження стала неоднозначність поняття аргументації. З одного боку, соціальне та лінгвістичне явище, що позначається даним поняттям, є однією із найпоширеніших та фундаментальних основ комунікації між розумними істотами. Воно має стійкий практичний та буденний статус, пояснюється як функція мисленнєвої діяльності, що має біолого-обумовлений характер. Тому зацікавленість нею з боку соціально-гуманітарних наук, за виключенням філології, завжди була мінімальною. Епізодичний інтерес до проблем аргументації ґрунтувався переважно на змістовній тематичній та семантичній наповненості окремих аргументів, які давали змогу виявляти сутність та характер більш значних за різними вимірами суспільних явищ та вирішувати більш нагальні проблеми. Сутнісні засади самої аргументації жодного разу не розглядалися у науковому фокусі вітчизняної та зарубіжної політології.
Другою значною особливістю предметної сфери є поширювальний характер трактування соціальними науками мовленнєвої комунікативної діяльності , постійне змішування у її концептуальному змісті аспектів смислу, значень, екстралінгвістичних проявів, які всі також нібито мають відношення до аргументування. Подібна ситуація виступає суттєвою перешкодою у побудові евристичної концепції політичної комунікації, яка б спиралася на засади раціоналізму та позитивного проективного образу розвитку політичної сфери.
Третьою значущою особливістю предмету політичної аргументації є укорінене у теоретичній та практичній свідомості уявлення про універсальність аргументативної мовленнєвої практики для всіх сфер людського життя. Покладання на століттями утверджений смисл аргументації як практики софістичного переконування слухача зумовило відношення до застосування її у політичній сфері виключно як до пропагандистського засобу (ідеологічні тексти та мовленнєві прояви) або частини політтехнологічної діяльності (спічрайтинг, "спін-докторизм"). Емпірична реальність політичного переконування, позбавленого істиннісного та ціннісного вимірів створила своєрідний бар'єр для вивчення сутнісних засад аргументації , обставин, умов, напрямів та перспектив її розвитку і трансформації. Політологічне відображення комунікативної сфери у вітчизняних та зарубіжних дослідженнях звелося переважно до аналізу прийомів та тенденцій масового маніпулювання свідомістю за допомогою систем ЗМІ. Утвердження розуміння політичної комунікації як аспекту домінуючого впливу на позбавлену особистісних ознак аудиторію (яка, окрім того, ще й не співвідноситься із інституційною та структурною приналежністю її складових, оскільки перед ЗМІ всі є рівними), залишає концепт аргументації поза увагою, постулюючи його маргінальне та периферійне наукове значення.
Проблема раціоналізації політичної комунікації під політологічним кутом зору майже не розглядалася, оскільки системно-функціональна парадигма (К. Дейч, Д. Істон, Т. Парсонс), яка "обладнала" політичну науку концептуальним баченням світу політики як системи - тобто автономного, цілісного та обумовленого внутрішньою логікою функціонування (існування) механізму (організму) - вже передбачала раціональну (об'єктивну) природу даного явища, що було підкріплено емпірицистським та прагматичним підходами у філософії, що панували у англо-амеріканській філософській думці початку-середени ХХ століття. За умов такого підходу проблематика комунікації у сфері політики вичерпувалася постулюванням службової ролі даного поняття по відношенню до системного цілого, яке мало "вхід" та "вихід" та потребувало отримання та продукування інформації, яке мало забезпечуватися різного роду "каналами". Таке становище було суттєво підкріплене бурхливим розвитком інформаційних технологій, які у якості пояснювальної бази мали теорію кібернетики, розроблену Н. Вінером та К. Шенноном. "Вторинне" становище концепту комунікації по відношенню до політичної системи визначило відсутність уваги дослідників до сутнісних аспектів суспільно-політичного феномену, що позначався даним поняттям.
У зв'язку із зазначеними особливостями виникає потреба визначення понять політичної аргументації та політичної комунікації, які будуть застосовуватися у даному дослідженні, у відповідностями з його потребами.
Загальне розуміння аргументативної практики, яке слід покласти у основу поняття політичної аргументації, має цілком узгоджуватися із поширеним у сучасній логічній науці та дидактиці баченням, що набуло сталості та не піддається сумніву. Одне з таких визначень знаходимо у роботі, що має статус навчального посібника, російських авторів Іванова А. Ф., Казарінова М. Ю., Радишевцева М. М. під назвою "Логічні аспекти комунікації" [100]. Петербурзькі вчені стверджують, що "Аргументація - це логіко-комунікативний процес, спрямований на обґрунтування позицій однієї людини з метою наступного її розуміння і прийняття іншою людиною" [100, с.46].
Зазначене визначення акцентує увагу на формально-логічній природі аргументативних відносин (тобто на тому, що воно, насамперед, співвідноситься із дихотомією істинне-хибне), та, водночас, має перевагу узгодженості із комунікативним аспектом соціальних відносин сучасності. Окрім того, будучи викладеним не у суто теоретичному, а у дидактичному творі, дане бачення має всі права та легітимність усталеного та визнаного науковою спільнотою. Засновуючись на визначенні аргументації,