РОЗДІЛ 2
БІОГРАФІЧНИЙ ДИСКУРС У КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМИН ХІХ СТ.
(П. КУЛІШ ПРО М. ГОГОЛЯ)
2.1. Біографія М. Гоголя як модель життєпису письменника-пророка
Окреслене формулювання проблеми "біографічний дискурс у контексті історії культури" вимагає деякого уточнення. Біографічну традицію ми розглядаємо як інтегровану у більш широкий культурний контекст, який охоплює такі загальногуманітарні поняття як мова і текст культури.
Починаючи із першої третини ХІХ століття у розвитку світової гуманітарної думки спостерігалось пожвавлення уваги до персоналії письменника, художника, митця, що формувало нове розуміння творчої особистості. Таке зацікавлення зумовлено переходом суспільно-історичного знання на якісно інший рівень, що вимагало нових орієнтирів і нового статусу особистості письменника у загальному контексті розвитку культури. "Біографія як метoда досліду давала можливість крізь історію розвитку особистості, обов'язково визначної, показати особливість розвитку того чи іншого народу" [99, 123].
Актуалізація жанру біографії письменника і причини, що призвели до загострення уваги навколо категорії автора, дозволяє висунути типологічний аспект дослідження проблеми. На разі предметом нашої уваги є біографія письменника як особливий жанр літературознавчих студій в інтерпретації П. Куліша.
Поняття "біографія письменника", так само, як і інші, близькі між собою категорії (авторство, літературна власність), в першу чергу, наснажене історичною і хронологічною конкретністю. Біографічний метод в літературознавстві посідає окреме місце і має своєю історію розвитку. Це, насамперед, такий спосіб вивчення літератури, при якому особистість письменника розглядається як головний і визначальний чинник.
Біографічний метод було започатковано ще Плутархом. Особливого розвитку набуває метод біографічних досліджень літератури у ХІХ ст., зокрема у роботах Ш. О. Сент-Бьова, який у своїй статті, присвяченій творчості Ж.-Жака Ампера остаточно сформулював термін "порівняльного літературознавства" і висунув проблему порівняльного типологічного дослідження у галузі психології, заклав основи психолого-біографічного підходу у дослідженні життя особистості [174, 300].
Своє потрактування питання біографічного методу отримало у герменевтиці. Зокрема Ф. Шлейєрмахер стверджував, що "ідеали і цінності, в тому числі і художні, не можуть бути зрозумілі без поглибленого аналізу їх генези, а отже - без звернення до фактів життя конкретної людини" [331, 150].
Такою "конкретною людиною" для П. Куліша був М.Гоголь.
Біографічну реконструкцію, тобто факт виникнення знання в результаті дослідницького зусилля, супроводжують певні герменевтичні ситуації. Біографічний досвід як герменевтичний процес утримує в собі як мінімум позиції трьох учасників - самого персонажа біографії, автора біографії і читача. Вони знаходяться між собою у певних смислових відношеннях і взаємозв'язках, які розглядаються як герменевтичні ситуації. Поняття "герменевтичної ситуації" в межах біографічного досвіду означає певний "характер спільної присутності і спільної обраності учасників герменевтичного процесу" [54, 123].
Герменевтичний дискурс продукує особливий "тривимірний діалог", що розгортається у чотирьох основних ситуаціях, притаманних будь-якому біографічному досвіду: ситуація формування і апробації смислу і доцільності, ситуація надтекстуального прочитання, ситуація нерозуміння, чужості тексту, ситуація смислової репрезентації (презентації сукупності смислів). Ці ситуації витворюють своєрідне завершене (смислово) коло розуміння біографії як окремого тексту у межах тої чи іншої культури. Крізь призму означених ситуацій ми розглядаємо біографічні роботи П. Куліша, присвячені постаті М. Гоголя. У власній мистецькій і письменницькій долі П. Куліша час роботи над біографією Гоголя збігається із часом власного становлення і входження у ареал "чужої культури", рафінованої російської інтелігенції, яка мала свій тісний і "закритий світ", увійти до якого Кулішу вдалося, і немалим тут прислужилась постать Гоголя.
Ю. Лотман наголошував: "Культурна пам'ять влаштована двояко: вона фіксує правила (структури) і їх порушення (події). Перші абстрактні як норми, другі - конкретні і мають людські імена. Така різниця між нормами закону і рядками хроніки. З останньої народжується біографія. Але для того, щоб вона народилась, між "тим, хто має біографію", і "тим, хто її не має", але буде її читати, повинна з'явитись ще одна постать - того, хто її напише. В архаїчних культурах і в культурах середньовічних той, хто пише біографію, сам її не має. Однак він часто має ім'я, пам'ять про яке включається до текстів. Це вирізняє його з натовпу "тих, хто не має біографії", стан його проміжний" [182, 805].
Російські письменники ХІХ століття, здається, жили для створення біографій. Відмінність "позабіографічного життя" від життя біографічного полягає у тому, що ряд випадкових життєвих подій ніби пропускається крізь культурні коди епохи як ідеологізовані поведінкові моделі. При цьому обрані коди не лише накладаються на вже відбулі вчинки, але стають програмою майбутньої поведінки, активно наближаючи героя до ідеальної норми. Якщо ж письменник чи митець виявляє "пасивність" у творенні власної біографії, то маємо справу з біографічною міфологізацією (як, наприклад, із І. Криловим, який вважається "найбільш безбіографічним письменником", але довкола імені якого - низка легенд, що складають особливу міфологію особистості поета, або постать Пушкіна, як протилежність - від надміру "можливостей біографії" постать поета перетворюється на історичну постать).
Біографічна тематика ХІХ століття позначена ідеєю "великої людини", образ якої є підтвердженням того, що універсальне реалізується в індивідуальному. Спостерігається процес зближення норм біографічної оповіді із жанром роману. Адже класичний роман ХІХ ст. - це фактично біографія вигаданої особи.
Вже згадуваними вище дослідниками творч