РОЗДІЛ 2
Сутність і зміст особистих немайнових прав,
спрямованих на охорону особистого життя
фізичної особи
2.1. Право на особисте життя та право на сімейне життя
Ключовим заходом правової охорони особистого життя є встановлення в
законодавстві права кожної людини на особисте життя. До набуття 1 січня 2004 р.
чинності нового Цивільного кодексу України національне законодавство не містило
жодної норми, яка би прямо встановлювала це суб’єктивне право. Найбільш
близькою до цього є ч. 1 ст. 32 Конституції України, за якою: “Ніхто не може
зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків,
передбачених Конституцією України”. Але аналізуючи цю норму з мовного боку,
доходимо висновку, що вона наділяє особу швидше не правом на особисте життя, а
правом на його недоторканність, невтручання в цю сферу [231, с. 10]. Проте
зазначену конституційну норму необхідно розглядати в ширшому розумінні, адже,
встановлюючи заборону втручання в особисте життя, законодавець передбачав
наявність цієї сфери життєдіяльності, тому можна стверджувати про конституційне
проголошення права на особисте життя.
Нечітке формулювання даного права в Конституції України, відсутність інших
нормативних актів, в яких би проголошувалося це право, породили в юридичній
науці цілу низку термінів, що позначають близькі за своїм змістом суб’єктивні
права, спрямовані на забезпечення людині можливості мати певну відокремлену від
суспільства сферу життєдіяльності: право на приватність, право на повагу до
особистого життя, право на охорону особистого життя, право на охорону таємниці
особистого життя, право на недоторканність особистого життя, право на таємницю
особистого життя тощо. Тому є потреба з’ясувати сутність цих суб’єктивних прав,
визначити з їх числа найбільш прийнятне для потреб юридичної теорії і
практики.
Історично першим з окреслених понять є право на приватність, яке було
сформульоване ще в 1890 році С. Уорреном і Л. Брандейзом як право особи “бути
залишеною у спокої” (“right to be left alone”) [244]. Право на приватність
постало в системі української правничої термінології у зв’язку з необхідністю
адекватного перекладу англійських термінів “privacy” і “right to privacy”, що
застосовуються в міжнародно-правових актах. Інколи в літературі поняття
приватності і права на приватність ототожнюють [35, с. 15; 149, с. 5-6; 244,
с. 193-220], але з точки зору теорії права це є недопустимим, адже приватність
виступає об’єктом відповідного права, а об’єкт суб’єктивного права і саме
суб’єктивне право – це різні поняття.
Не заглиблюючись у різні міркування щодо розуміння права на приватність,
хотілося б зупинитися лише на результатах фундаментального дослідження цього
права, проведеного в 1990 році британським комітетом "Committee on Privacy". У
його висновку вказувалося, що науковцями не було знайдено абсолютно прийнятного
правового визначення приватності (права на приватність), і тому його було
визначено як право особи бути захищеною від втручання в її особисте життя та
стосунки чи її родини безпосередньо фізичним шляхом або через публікацію
інформації [238, с. 7].
Право на приватність інколи розглядають як першооснову ідеї прав людини. Так, у
США широкого розповсюдження набула теза, висловлена Ф. Воліо, що "у певному
розумінні, усі права людини є аспектами права на приватність" [243, с. 112].
Право на приватність у міжнародно-правовому аспекті тісно пов’язане з правом на
повагу до приватного життя. Поява цього терміна в українському правовому полі
також зумовлена впливом на українську юриспруденцію норм міжнародно-правових
актів та практики їх застосування міжнародними правозахисними органами. У цьому
аспекті найбільшого значення набувають Конвенція про захист прав людини та
основних свобод 1950 р. та практика застосування її норм Європейським судом і
Європейською комісією з прав людини.
Cтаття 8 зазначеної Конвенції гарантує кожному право на повагу до його
приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції [86]. І
хоча Конвенція приймалася у вигляді міжнародного договору, який закладав
підвалини взаємовідносин між державою і фізичною особою, на сьогоднішній день
її положення необхідно розглядати як основу правового регулювання і приватних
правовідносин.
Європейсько-правове розуміння права особи на повагу до її приватного життя
висвітлюється в низці рішень Європейського суду та висновках і доповідях
Європейської комісії. У своїй доповіді стосовно справи Ван Оостервійк проти
Бельгії (1979 р.) Комісія визначила право на повагу до приватного життя таким
чином: “На думку багатьох англосаксонських та французьких авторів право на
повагу до приватного життя є правом на приватність, правом жити так, як кожен
того бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів приватного життя... До
певної міри це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з
іншими особами, особливо коли йдеться про вираження почуттів, а також для
розвитку та ствердження себе як особистості” [27, с. 72].
На основі аналізу низки інших справ (Бельгійська мовна справа 1968 р., Маркс
проти Бельгії 1979 р., Джонсон та інші проти Ірландії 1986 р., Ейрі проти
Ірландії 1979 р. та ін.) про порушення ст. 8 названої Конвенції, її дослідники
дійшли висновку, що ідея права на повагу полягає в покладанні на зобов’язаних
суб’єктів (передусім на державні органи та їх посадових осіб) двох
взаємопов’язаних зобов’язань: по-перше, утримуватися від довільного втручання в
приватну сферу людини (негативне зобов’язання); по-друге, дійсно поважати
приватне життя людини, що полягає у створенні найсприятливіших умов для
розвитку людської особист
- Київ+380960830922