Притча у давній українській літературі: еволюція жанру

РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПРИТЧЕВО-МІФОЛОГІЧНОГО СТИЛЮ В ПАМ'ЯТКАХ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДАВНЬОГО ПЕРІОДУ
2.1. Біблійні притчі та їхні обробки - першоджерела української літературної притчі
Притча, як відомо, посідала вагоме місце серед інших оповідних жанрів давнього періоду. Щодо проблеми її виникнення, О.Галич, В.Назарець, Є.Васильєв зауважували, що "...жанр притчі оформлюється в усній народній творчості й генетично веде своє походження, як вважають окремі дослідники, від так званого аполога" [33, 281]. Уникаючи дискусійних питань фольклорної притчі, зазначимо, що в українській літературі давнього періоду поширення літературної притчі стало важливим свідченням творчого засвоєння давньоруською культурою кращого європейського (перш за все візантійського) й азіатського досвіду красномовства.
Ще М.Сухомлинов помітив, що притча як літературна форма пов'язується з Візантією [47, 6]. Зразки літературної притчі мають місце в перекладній літературі, зокрема в Біблії (передусім Євангелії), в альманахах, у збірниках, у теологічних трактатах, у повістях (наприклад у "Повісті про Варлаама і Йоасафа").
Відомий історик української літератури С.Єфремов писав: "Старе письменство наше складається під потужними впливами, з яких найдужчий був таки візантійський, хоч він не виключав і інших впливів зі Сходу та Заходу" [51, 176]. Запозичену літературу "...засвоювали наші письменні люди, бажаючи поширити християнські погляди на Русі й дати зразки християнської моралі та життя... Ця література... дедалі більше перероблялася переписувачами, і, обтираючись у повсякчасному вжитку, набирала дедалі виразніших місцевих ознак, одкидала одні деталі, приймала натомість інші й таким чином потроху входила органічною часткою в національне письменство" [51, 76 - 77]. Прихильники християнства були зацікавлені в розповсюдженні перш за все старозавітних і новозавітних притч, подібних і відмінних одночасно, нехай навіть у видозміненому вигляді. Ю.Клим'юк мав підстави стверджувати, що "...На формування поняття притчі як жанру в українській літературі та літературознавстві справила Біблія" [75, 28], оскільки протягом багатьох століть палкими прихильниками християнської віри були збирачі, перекладачі та видавці книг.
Доречно звернутися до проблеми походження текстів біблійних притч, бо далеко не всі вони мають єврейські корені. Крім того, повний текст Біблії в Україні з'явився лише у XVI ст., а до того побутували лише окремі розділи Старого й Нового Завітів, Псалтир і тексти апокрифів.
Г.Сковорода в пролозі до трактату "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" зауважує: міф про Нарциса - притча. Причому, розтлумачуючи зміст, він доводить, що єврейські притчі - доньки єгипетських: "Наркіс - юноша в зерцалђ прозрачных вод при источникђ взирающій сам на себе, есть предревняя притча из обветшалыя богословіи египетская, яже есть матер єврейскія" [173, 154].
П.Успенський виводить генеалогію біблійної притчі з буддійської літератури: "Правильно, що в буддистських книгах знаходяться притчі достеменно такого ж роду й такої ж композиції, як і євангельські... буддистський вплив у притчах не викликає ніяких сумнівів. I притчі більшою мірою, ніж будь-що інше, засвідчують знайомство Христа з ученнями Сходу, особливо з буддизмом" [193, 186].
З.Косідовський у книзі "Біблійні оповіді" з приводу походження старозавітних Соломонових притч зазначав: "Археологічні відкриття в Єгипті, Сирії й Месопотамії спростували й інший усталений погляд, нібито Соломон був автором Книги притч. У Біблії читаємо, що Соломон перевершив усю мудрість Єгипту... єгиптян не дарма вважали за людей мудрих, на те були свої підстави. Уже за панування V династії фараонів (близько 2450-2315 років до н. е.) високий придворний сановник Птахотеп склав для свого сина збірку життєвих порад, надавши їй форми коротких приповідок... Ще цікавішою є збірка повчальних сентенцій єгипетського мудреця Аменемопе, яка з'явилася в XVI ст. до н. е.
З клинописних табличок ми довідалися, що такі збірки були і в шумерів, ассірійців, халдеїв та фінікійців... біблійний текст має багато спільного з названими значно старшими збірками... Це зовсім не означає, що в Книзі притч немає оригінальних староєврейських приповідок. Але більшість із них, безумовно, чужоземного походження" [83, 302].
Із наведеного вище зрозуміло одне: українці знайомилися з біблійними притчами через посередництво багатьох культур і мов, які "шліфували" їх зміст і форму.
Чимало зусиль доклали вітчизняні науковці, зокрема літератори, щоб якнайточніше перекласти Книгу книг українською мовою: "Важливим питанням вважалося, з якої мови здійснювати переклад. Фахівці визнали, що старогебрейський текст "Біблії" - це оригінал" [67, 289]. До таких науковців належали - Г.Павський (присвятив перекладу 20 років [67, 289]), П.Морачевський [67, 289], М.Шашкевич [67, 289], П.Куліш [67, 289], І.Пулюй [67, 289], І.Нечуй-Левицький [67, 290], а також - І.Огієнко, який "...12 липня 1962 р. ...одержав перший друкований примірник "Біблії", що й сьогодні для всіх українців є безцінним джерелом духовності, національним скарбом" [67, 293].
Старозавітні тексти досить бідні на притчі. Є вони у Книзі Суддів (IX, 7-20 - про дерева, що прагнули обрати собі царя); у II Книзі Царів (XII, 1-9 - про багатія, що забрав у бідняка останню вівцю); притча про Іоаса, царя Юдейського, звернена до Амасії; про терен і кедр у Лівані (притча забарвлена гірким сарказмом); крім того, Книги Приповістей Соломонових та Екклізіастова (або Проповідника), уривки з яких часто цитувалися й принагідно включалися до складу інших творів нашими проповідниками, мислителями, філософами.
Новозавітні притчі (за твердженням Архімандрита Никифора у "Библейской энциклопедии", їх налічується більше тридцяти) розраховані на людей різних категорій. У тексті Біблії вони розташовані в певній послідовності й становлять своєрідну систему, до якої, за М.Прокоф'євим, входять три групи притч (за основу поділу взято ст