Вы здесь

Жанрова система прози Богдана Лепкого.

Автор: 
Костецька Олена Ігорівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U004227
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

розділ 2.1.2.]. Так, у листі від 11
грудня 1896 року з Бережан Б.Лепкий писав, мотивуючи вибрану форму і жанр:
„Ясли я чувся був в силах, був би написав тую повість стихами, вона була би
вийшла далеко краща і природніша. Але я знаю, що у мене нема виробленої до
таких річних форм, і я рішився на прозу” [106, 393]. А далі через місяць
розкриває процес зародження і творення повісті: „Що я намучився, заки вони на
світ прийшли, – звичайно, перша дитина, скільки ночей насидівся над їх
колискою, скільки наївся я свого серця, захищуючи їх від добрих людей...” [106,
395]. Лепкий вважав свій твір цікавим і новим, якщо не сюжетом, то „по крайній
мірі свіжою обстановкою та декораціями” [106, 400] і цікавився тим враженням,
яке справили на О.Маковея „Зломані крила”, просив його ім’я як автора не
відкривати.
У листах того ж періоду показано і те, як народилися оповідання „Сестра Юлія” і
„Лісова драма”. Про останнє, яке мав вислати редактору „Буковини” на заміну
„Зломаних крил”, які передавав до „Зорі”, писав: „засноване на спорі родини
селянської з двором, сюжет з житє, з Бережанщини, трактований реально...” [106,
400].
У листах до „Просвіти” у Львові від 16.01.1931 року до 20.05 1931 року з
Кракова розкрито маловідомі сторінки видання твору „Сотниківна” [див.: 106,
429-437]. В.Качкан згадує, що в цій справі (листи до „Просвіти”) є дві рецензії
(рукопис, без підпису) на історичне оповідання Б.Лепкого „Шкереберть” [див.:
106, 877].
Листи до І.Франка протягом 3 років (08.05.1902 – 01.02.1905 з Кракова)
дозволяють стверджувати, що Б.Лепкий „займався записом народної творчості
[...], був добре обізнаний зі станом архівної справи, мав чимало цінного
джерельного матеріалу з різних галузей знань, щонайбільше
історико-літературного, і нерідко його достарчував Іванові Франку” [106, 889].
Показовими для розуміння авторської свідомості є такі висловлювання Б.Лепкого
про манеру письма і з приводу тих чинників, які спонукають до написання творів:
„те, що бачив, і те, що передумав, в’яжу в одно, не дивлячись на те, чи є в
моїм писанню літературна форма, чи нема. Взагалі я зневірився в літературу і не
признаю ніякої форми. Треба писати, як чоловік чує, а форму лишити тим, що нічо
не чують, а, прецінь, хочуть писати...” [106, 151] [* Подібні думки маємо і в
листі Богдана Лепкого до Михайла Коцюбинського (від 11 лютого 1907 року з
Кракова): „Мій закон – писати те, що чую, і тоді, коли хочу, а ще краще коли
просто мушу, з примусу душі. Напрямів не признаю. Тенденцій не люблю” [228,
202].]. А в іншому місці: „От ця проклята пам’ять! Знаєш, я іноді бачу моменти
з життя, чую бесіду людей, пам’ятаю цілі розмови, якби це нині було, якби воно
не минуло. І робиться такий болючий контраст, що як би міг, то пив би бром або
що, щоб не пам’ятати так живо” [106, 373-374], „не хочу переривати роботи, до
якої в голові понав’язував основу” [106, 375], „пера не кидаю, бо кинути не
годен. Щось в мені сидить і видумує всяку всячину, то по мозгу бушує, то в
серці на якихсь таємних струнах грає. А я слухати мушу” [106, 502], „не пишу
гіршим язиком, як другі. Не кую нових слів, не насилую себе, щоб писати так, як
хтось пише, а натомість, говорю і пишу так, як живий нарід говорить і отсе мій
гріх”, „я не формаліст” [106, 506].
Акцентуємо, що сам Б.Лепкий не зараховував свої твори до популярних,
стверджуючи: „Я старався написати оповідання цікаве і не нудне, таке, щоби єго
кожний міг прочитати, чи мужик, чи інтелігент. Популярно писати не вмію і не
хочу. У нас, звичайно, хто писав нудно та немудро, то значило, що він пише
популярно. Деякі намагалися писати способом квітки або гоголя, а що Гоголь був
оден, а Квітків також небагато, той виходило не те. [...] А мужикови, на мою
гадку, треба писати добре. У нього вже також виробилося почутє артистичне. Знаю
з власного досвіду та з того, що мені другі казали, що хлоп наш волить
белєтристику порядну, як популярні видання. Тому я писав звичайним способом
артистичним, не спеціальним для хлопа. Загально відома річ, що хлоп волить теми
з життя інтелігенції, як зі свого, волить з історії, як з теперішності. Не
любить він також описів природи, ані студій психольогічних, і з тим великий
клопіт нашому письменникові” [106, 549]. У тому ж листі до К.Студинського він
детально розкривав тему того оповідання, яке написав для „Просвіти” [див.: 106,
548-550] і сподівався, що успішно справився із завданням, проте все ж хотів
почути думку професора, яку цінував „як результат не тільки знання, але і
щирости” [106, 550].
У листах письменника присутні чимало роздумів над сенсом літературної праці, її
призначенням, над тим, для кого пише. Зокрема, Б.Лепкий вважає свою літературну
творчість працею, „до котрої мене, мабуть, создав Господь” [106, 212],
відзначає, що „охота до писання є і чую, що написав би багато й може дещо
доброго” [106, 351], що „не писати зовсім, то для мене страшенна кара” [106,
579], стверджує, що порушує „багато питань і коли не даю до них
розв’язки-відповіді, то зневолюю читача до думки, до політики, до науки” [106,
375]. А розмірковуючи, для кого і навіщо творить, сумно твердить: „деколи, як
дивлюся на свої друковані вірші, мені робиться соромно. Пощо я перед людьми
обнажую душу? Що їх обходить моя туга, мої думки, мій вимріяний світ? Взагалі,
що обходить наших полупанків поезія? Та ж поети – се жебраки. [...] Нашій
нації, яка потребує праці, праці, праці, – не треба віршів ... І дійсно. Хто в
нас читає вірші? Студент, часом хлоп і недоморена учителька. Тай тільки. А
решта кривиться..., а на поета глядить згори. Вірте мені, я досвідчав того. І
уявіть собі, як прикро писати для такої суспільн