РОЗДІЛ 2
ДІАЛЕКТИЧНА ЄДНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО Й ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОГО В ХУДОЖНЬОМУ ДОРОБКУ Г.ХОТКЕВИЧА
Національний характер - це історично сформована за сприяння певних факторів у соціально-культурній сфері ознака, яка притаманна нації і виявляється у всіх, хто до неї належить. Він обумовлюється і ототожнюється зі своєрідним способом життя, певним комплексом моральних і культурних цінностей, етикету і системи звичаїв кожного окремого етносу. Відповідно до цього національний характер є своєрідним синтезом загальнолюдського й національного, міра яких визначається історичним розвитком самого народу. Таку думку поділяє переважна більшість дослідників етнопсихології українців. Так, І.Лисяк-Рудницький у розвідці "Україна між Сходом і Заходом" наголошує, що "національний характер не являє собою чогось абсолютно унікального й оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які поширені у світі й спільні багатьом народам"[140:1]. Натомість П.Гнатенко тлумачить національний характер насамперед "як своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних та соціально-економічних умовах буття національної спільноти"[52:6]. У процесі його студіювань, на думку вченого, важливим залишається з'ясування особливостей взаємодії та єдності одиничного й загального, повторюваного й індивідуального як на рівні окремої особистості, так і на рівні нації.
2.1.Національне й наднаціональне в ранніх творах митця
Питання осягнення долі рідного народу та окремих його представників у контексті національних і загальнолюдських чинників у творчості Г.Хоткевича можна вважати наскрізним. Перші оповідання письменника, серед яких "Блудний син"(1898), "Різдвяний вечір"(1899), "З давнини"(1900), "Дід Андрій"(1900), "Як тітка Майстриха глечика скидала"(1900) та інші, були написані митцем у річищі класичних традицій української літератури (М.Коцюбинський "Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма", О.Кобилянська "Людина з народу", Дніпрова Чайка "На Солоному"). Окремі з них ("Різдвяний вечір", "З давнини") за своєю тематикою та проблематикою нагадували художні твори Марка Вовчка. Проте вже ці оповідання характеризувалися оригінальним світобаченням автора та майстерним відтворенням основ української національної духовності. Моделюючи різні життєві ситуації й використовуючи образи-символи універсальної глибини, письменник у своїх ранніх творах актуалізував низку морально-етичних питань, які можна вважати ключовими для тих, хто шукає сенсу у своєму бутті.
В оповіданні "Блудний син" автор сфокусував увагу на стосунках молодого студента Миколи Річенка із двома жінками - Вірою Павлівною та Любою. Перша з них - розманіжена панночка, "дорога іграшка" для багатих чоловіків, душа якої не здатна сприймати нічого, окрім почуття матеріального задоволення. Інша - бідна дівчина, що залишила батька та матір задля свого коханого Миколи, "для котрого вона всім була готова пожертвувати", з яким у неї були "спільні ідеї, спільні засади праці", тобто "свояцтво душ" як "основа будучого вічного життя"[299, Т.1:44]. У спілкуванні із цими жінками розкривається характер молодого "мислителя-ідеаліста" Річенка, який живе зі "своєю милою, маленькою Любкою"[299, Т.1:43], проте закохується у Віру Павлівну й навіть мріє про спільне з нею майбутнє. Певний час герой перебуває на роздоріжжі власного сумління, і тільки низка подій та ситуацій підштовхує студента до єдиного й остаточного вибору. Отримавши запрошення, Річенко з останніми п'ятьма карбованцями, які були забрані з дому на очах у Люби, потрапляє до вітальні Віри Павлівни. Лише усвідомлення того, що він є простою "забавкою пустої кокетної модниці", змушує героя повернутися додому та переоцінити свої стосунки з Любою, тобто повернутися, розкаятися і отримати прощення, як блудний син. Таким чином, авторська концепція виявилася вже на рівні заголовку оповідання, а описана ситуація втілила ідеал духовно-морального благополуччя людини. За Г.Хоткевичем, не матеріальний чинник та моральна розбещеність забезпечують повноту щасливого життя (на чому митець наголошував також в "Останній лекції", 1909), а внутрішня душевна гармонія, підґрунтям якої є віра в Бога та дотримування Заповідей Блаженства. Людські взаємини повинні будуватися на християнських засадах, адже саме в них, на думку автора, полягає увесь сенс буття.
Морально-етична проблематика є домінуючою також в оповіданнях "Різдвяний вечір" та "З давнини", у яких письменник змалював багату палітру почуттів своїх героїв (кохання, болю, туги, тривоги, відчаю, страждання), майстерно відбивши екзистенційний характер українського світогляду. Наприклад, від деспотичного чоловіка страждає Ольга Семенівна у "Різдвяному вечорі". Натомість у другій частині цього твору лунають екзистенційні мотиви душевного "розполовинення", відчаю батька-селянина, який взимку через матеріальну скруту залишає серед безлюдного поля своїх маленьких дітей. Трагічним за своєю суттю є також оповідання Г.Хоткевича "З давнини", у якому митець звернувся до часів кріпацтва в Україні, змалювавши життя молодої пари Василя та Марусі. Їх понівечена доля стає результатом моральної розбещеності панів, які силоміць забирали кращих дівчат до своїх покоїв. Гуманістичним почуттям це оповідання нагадує деякі антикріпосницькі твори Марка Вовчка, наприклад, "Козачку", "Одарку", "Горпину" та "Сестру".
Такі оповідання, як "Дід Андрій" та "Як тітка Майстриха глечика скидала", засвідчили гумористичний талант Г.Хоткевича. У них національний характер українців розкривається шляхом низки комічних ситуацій та поціновується мірками здорового народного глузду. У першому творі йдеться про "витівки" старого лісника, який використовував оригінальний спосіб покарання злодіїв, що крали ліс. "Любив дід додержати до послідньої хвилини, приголомшити, а вже потім вичитати доброго отченашу. А забирання одежі або чобіт (як були) - то вже обов'язок професії. Бо на другий день уже ж конче явиться або жінка "його", або мати виручати одежу", тому дід Андрій "не пропускав вип
- Київ+380960830922