РОЗДІЛ 2
Входження у світ: архетипно-ініціаційна парадигма у творах М. Коцюбинського про дітей
Генетична пов'язаність екзистенційного мислення із міфопоетичним яскраво простежується в ході історії світової культури. Реміфологізація ХХ ст. була спричинена розчаруванням у раціоналістичних цінностях, що концептуально оформилося в модернізмі. Настанова міфу на гармонізацію стосунків індивіда з природою та соціумом (на відміну від суто теоретичного пізнання світу), на пробудження індивідуальної свідомості корелюється з відмовою екзистенційних мислителів від абстрактного мислення класичної філософії на користь сутнісних, життєво вкорінених питань. Саме тому міфопоетична персоніфікація цілого світу постає і в екзистенційній думці у вигляді унікально модифікованої антропоцентричності (екзистенція завжди "моя", "твоя", "його", тобто завжди пов'язана з конкретною особистістю). Оточуючий світ для міфопоетичного мислення постає не як об'єктивований абстрактний das Man, а як в корені своєму особистісне начало. А міфічний час, сутністю якого є нелінійність (минуле і майбутнє уявляються як простір), позачасовість, в деяких аспектах збігається з "екзистенційним часом", уявлюваним як вічна позачасовість (події, що мають екзистенційне значення, відбуваються протягом миті, розтягнутої до розмірів вічності). Так міфи, що виникли "фактично до виділення індивідуальної особистості із соціуму, використовуються для опису ситуації самотнього, покинутого індивіду, жертви соціального відчуження ХХ ст." [170:424].
Взаємовідношення особи і світу становлять одну з основних екзистенційних проблем, адже людське існування відбувається у світі та суспільстві і поза ними неможливе. Внутрішня потреба у самоствердженні, притаманна людині, являє собою проекцію стосунків з оточуючим світом на психологічний і ментальний рівні.
У творчості М. Коцюбинського даний мотив є одним із центральних. Будучи ліриком за творчою вдачею, письменник не міг оминути цієї теми, адже "Я" і "світ" - по суті тематична константа ліричної прози, а можливо, її першопричина" [193:87]. У ранніх творах митця цей мотив реалізується на рівні протилежно конотованих смислових шарів: коли стосунки особи і світу/суспільства вирішуються в позитивному ключі (архетипний мотив ініціації як "входження" в якісно інший світ) та, відповідно, в негативному (непідготовленість особи до випробувань та інфернальний характер іншого світу). Така ситуація переходу скеровує увагу на феномен "межової ситуації", яка у світовідчутті екзистенційно орієнтованих мислителів посідає одне з ключових місць. К. Ясперс, який ввів це поняття в науковий обіг, вважав, що саме за допомогою таких ситуацій людина найчастіше відкрито виявляє власну екзистенцію [320:18].
Мотив переходу, розриву є центром цілого комплексу взаємопов'язаних мотивів, охоплених архетипно-ініціаційною парадигмою: "Традиційні обряди переходу вчать людину помирати по відношенню до свого минулого та відроджуватися до майбутнього" [139:26]. Сутність і внутрішній стрижень міфопоетичної картини світу дослідники витлумачують на рівні ініціаційної символіки: шлях міфологічної пригоди героя є розширенням формули перехідного обряду [139:37]. "Народження героя та його подорож відповідають символіці ініціації (обрядів переходу), а подвиги... та смерть - світобудуванню, створенню Космосу (порядку) із всезагального Хаосу" [91:8].
2.1. Біографічні джерела мотивів "втаємничення" та "передчасного дорослішання"
Спогадів, що стосувалися б дитинства М. Коцюбинського, дуже мало, та навіть у наявних можна віднайти чимало суперечностей. До того ж "... найцікавіші моменти з свого життя письменник обминає якимись невиразними згадками" [147:5], а в більшості його розповідей про цей період відчувається якесь перебільшення, жартівлива іронічність.
Один з найрозлогіших епізодів зі свого дитинства М. Коцюбинський присвячує оповіді про дивну пригоду, яку вписує в контекст усвідомлення ним свого родового зв'язку, своїх коренів: "Дома у нас, хоч любили все українське (рід мій ведеться од давніх українських бояр), проте мова була російська, і я, хоч чув од челяді українську мову, говорив лише по-російськи. Занедужавши на дев'ятому році на запалення в легенях (наслідки якого мучили письменника усе подальше життя.- К.Х.), я у гарячці почав говорити по-українськи, чим немало здивував батьків. По тому, коли я видужав, часті розмови про цей факт розбудили в мені інтерес до українського слова і вже 9-10 літ, пам'ятаю, я складав українські пісні на взірець народних. Взагалі - любов до літератури у мене розвинулась доволі рано, бо вже на 12-му році я писав велику повість з фінського життя... На 13-му році я випадково дістав кілька томів "Основи", і оповідання Марка Вовчка, а по тому "Кобзар" уже безповоротно направив мене на свідомий український шлях" [122:30].
Оскільки саме літературна діяльність стала згодом центром життя М. Коцюбинського, раннє пробудження таланту до писання можна тлумачити як своєрідне входження в дорослий світ. Інші самохарактеристики митця ("... Я став на 13 році життя атеїстом, а на 14 соціалістом" [127,6:42]), а також згадки про "родинні нещастя (мати осліпла, а батько втратив посаду, і настала біда)", які зробили М. Коцюбинського "ще більш скупленим і серйозним", так що на свій вік він "виглядав занадто поважним і розвиненим" [127,6:42], свідчать про раннє усвідомлення письменником себе як дорослої людини. Незалежно від міри достовірності окремих тез, висловлених письменником, заперечувати їх важливість для світовідчуття митця неможливо. Адже навіть якщо йдеться про так звану "авторську міфотворчість", яка зазвичай простежується в епістолярії та біографічній прозі [193], доводиться говорити про певну самоідентифікацію, самоусвідомлення та самовідчуття митця. У цьому контексті можна згадати так звану "екзистенційну новелу", розроблену на початку ХХ ст. іспанським мислителем М. Унамуно. Фундаментом цього "жанру" є висунута філософом ідея реальності як особливої, нетотожної фактичному існуванню реальності "