Розділ 2
Філософсько-соціологічне дослідження концепцій природного права та
громадянського суспільства в історії філософії
2.1. Cтародавня філософія про природне право.
Наявність у людини певних прав здається очевидною істиною, але в
культурно-історичному плані цю проблему людство розв’язує протягом усієї
історії. В первісних умовах роль суб’єктивного фактора в історії була
мінімінізована через незначний вплив, що його спричиняла людини на оточуюче
середовище. Розвиток людства визначався об’єктивними, незалежними від людей
факторами. Тому початок становлення і розвитку права відноситься до часу,
названого Ясперсом “осьовим”, що став переломним з точки зору впливу
суб’єктивного фактора на об’єктивний хід історії.
Процес індивідуалізації життя людини осьового часу, виокремлення її з
колективної маси й усвідомлення своєї самобутності дозволив говорити про появу
нової людини – „осьової особистості” (за В.А.Бачиніним). Ця особистість,
усвідомивши власну гідність, права та місце в соціумі, стала здатною до
трансгресивності – переступити межі звичного та дозволеного і вийти на рівень
свободи вибору між добром і злом, між правим і неправим. Відбулася зміна
співвідношення об’єктивних закономірностей та суб’єктивного впливу в бік
підвищення ролі останнього. Свідомість стала визначати буття, людина усвідомила
себе через накопичення економічного, політичного і культурного досвіду минулих
віків. Виник „осьовий соціум”, в якому нагальною стала потреба регулювання
життя вільної людини нормами закону і права, „приборкання свободи заради
свободи”. [12; 166]
Зміни людської свідомості викликали й зміни в цілому ментальності народів, що
розподілились на західний та східний типи „осьової ментальності”. Розгляд
етапів формування правової тематики показує, що Схід, з його інтровертними
традиціями колективізму, глибокого споглядання, чуттєвості та схильності до
єднання з природою залишив людству у спадок деякі надбання з правових питань у
формі ідей, але східні визначення ідеї права не набули наукового характеру.
Вперше науковість вони отримали у вченнях західних народів, наділених
ментальними ознаками відкритості, раціоналізму, практицизму, агресивності,
імморалізму, готовності до змін та навчання. “Східна людина перебувала під
ярмом об’єктивних форм життя, під гнітом переказу, людського авторитету,
релігії; тільки грек звільнився з-під цього ярма, і тільки в греків право
постало політичним мистецтвом”. [240; 57] Г.В.Ф. Гегель характеризував Схід, де
вільним був лише один – деспот, як суспільство, в якому індивідуальне свавілля
правителя замінювало закон. [32; 98]
П.Юркевич, історично досліджуючи розвиток ідеї права, шукає її серед іудеїв як
богообраного народу. Людина через свою богоподібність бачилась ними наділеною
ідеєю права. Отже, наука про право мала б розвинутись серед них, втім, цього не
відбулось. Покликані оберігати сталі релігійні істини, іудеї не визнавали
жодної іншої влади, окрім Божественної. Держава у них виявилась підпорядкованою
“особі всього людства”, право бачилось “принципом істини”, основою морального
буття, сталою й незмінною величиною, що не може змінюватись людиною. Іудаїзм
бачив у праві даровану Богом милість, що обмежувала волю, активність і рух
людини до свободи.
Зародки перших правових наукових теорій з'явились в цивілізації Західного
Світу, де людина не була відчужена від влади і держави та мала можливості для
самореалізації. Це був, за Гегелем, демократичний чи аристократичний устрій,
свобода в якому визнавалася вже не за одним, як на Сході, а за декількома (в
аристократіях) та багатьма (у демократіях). В античній Греції сплеск
самосвідомості зумовив виникнення феномену вільного громадянина, власника
античного типу, який разом з іншими власниками складав полісне громадянське
суспільство. Ще не в новоєвропейському його вигляді, але соціальні відносини
між громадянами розгорталися в ньому по горизонталі, виборним шляхом, з
представників громадян, рівних за своїм статусом. Органи державної влади
підпорядковувались інтересам громади, інтересам власності. Тобто, частково
держава залежала від громадянського суспільства, а індивіди-власники мали деяку
самостійність.
В античній Греції, як згодом і в Римі, справедливість склала основний зміст
поняття права, вважалась найдосконалішою чеснотою, підмурком, який надійно
скріплює підвалини міцної держави. Термін “природне право”, вперше згадуваний
Демокрітом та софістами, відносився до етичної категорії громадянської честі
або доброчесності, відображаючи зміст категорії справедливості. [14]
Справедливе існує по природі, природно притаманне людині. Це вказує на
позаморальну егоїстичну підставу виникнення права у софістів, що походило "не
від розуму чи Бога, а від природи й випадку” [240; 104]. Головним чином це було
право сильнішого. Справедливим у державі вважалось те, що було вигідне
сильнішому. [8; 95] Люди, не маючи можливості робити несправедливе, щоб не
потерпати від нього самим і, водночас, не бажаючи терпіти несправедливість від
інших, відмовились від частини своїх прав на користь суспільної угоди,
загального блага, спокою та справедливості, втілених в державі. Таким чином,
існування держави автоматично означало й її справедливість.
Сократ, приписуючи людині моральну свободу без жодних обмежень, справедливість
мислив не суб’єктивною, а об’єктивною нормою права, що трималась на основі
вічної ідеї – природному праві. Визнанням неписаних законів Сократ вперше
сформулював ідею нерівнозначності позитивного закону й права. Саме його Юркевич
вважає засновником філософі
- Київ+380960830922