Ви є тут

"Роль онтології в розумінні політичних явищ (на матеріалах концепції Г.Арендт)"

Автор: 
Калуга Володимир Федорович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U000059
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНІ ІМПЛІКАЦІЇ VITA ACTIVA
2.1. Приватне і публічне
Переосмислення змісту людського буття, - яке, окрім іншого, спирається на
відкриття Dasein в його співвіднесеності зі світом та рецепцію кантівської ідеї
критичного мислення, що відкриває шлях до глибоко відмінного від кантівського
розуміння суті феномену множинності, - піднімає до рівня актуальних низку
проблем, серед яких вирізняється наступна. Стає не можливим надалі нехтувати
тим фактом, що людина представлена в своїй свідомості водночас як дещо цілісне
та подвоєне. Певну роздвоєність людської екзистенції відкрили екзистенціалісти.
Зміст відкриття полягає в тому, що людина водночас проживає ніби два відмінних
між собою життя: глибоко індивідуальне, неповторне, незводиме до якихось
спільних знаменників; та суспільно-персоналізоване, визначене сукупністю
культурних чинників, засноване на позасуб’єктивних факторах.
Резюмуючи всю гаму наукових та творчих доробків у сфері екзистенціалізму,
Яковлєв Є. Г. доходить висновку, що представники філософії екзистенціалізму
виокремлюють в житті людини два буття: “Перше – звичайне існування людини, в
якому втрачається її сутність. Друге – існування сутнісне, істинне. Перше є
просто екзистенцією людини, друге - його трансценденцію. Перше породжує людину,
друге - особистість“.(143, 87)
Для Яковлєва первинним виступає достеменне буття людини, яке він прирівнює до
трансценденції людини, до її духовної сутності. В звичайному ж житті ми
стикаємося з “проживанням” людиною відміряного їй віку, на яке накладає свій
відбиток дійсність, природа якої ніяким чином не прояснюється, як і те, чому та
яким чином відбувається накладання дійсності на трансцендецію людини. Тобто
яким чином відбувається низведення людської трансценденції до рівня звичайної
екзистенції, котра у Яковлєва набуває визначення недостеменного буття.
Концептуальне начало у розв’язанні проблеми “подвоєності” людського буття
заклав Гайдеґер. В своїй фундаментальній онтології він вдався до ґрунтовного
прояснення особливостей людського буття та феномену його роздвоєності. Проблему
роздвоєності Гайдеґер розглядає в межах аналітики Dasein, виходячи з того, що:
“Тут-буття не є будь-яке визначене “що”, до того ж наділене своїм особливим
способом існування: те, що воно є – це якраз його буття”.(129, 248)
Субстанціональна невизначеність Dasein викликає певного роду труднощі в
намаганні ідентифікувати суб’єкт, оскільки тут вже від самого початку
заперечується онтологічне відмежування суб’єкта від об’єкта. Таким чином
суб’єкт втрачає своє атрибутивне визначення, що йому приписує класична
філософія та, на наявність якого звичайно спирається буденне розуміння суті
людини, і набуває натомість низку екзистенціалів. Останні вказують на певного
роду неоформленість Dasein, співвідносність його радше зі станом, аніж з сущим,
та постійну націленість на перетікання від одного стану до іншого.
Неоформленість Dasein, як неможливість вказати на його певні стійкі параметри,
а, навпаки, вказати на принципову відсутність будь-яких меж, дозволяє
припустити, що уявно окремі Dasein взаємопроникають одне в одне. Тобто ми маємо
певну ситуацію, яка представляє собою поліваріативний стан Dasein: деякий
постійно змінний рівень взаємопроникнення Dasein, який ніколи не набуває своїх
крайніх станів – від цілковитого розчинення Dasein і перетворення його в
абсолютний das Man до доконечного розмежування на автономні онтично-онтологічні
атоми. Це досить зручна позиція для того, щоб пояснити онтологічно подвоєну
суть людського буття, на яку вказує Ставцев, звертаючись до аналітики Dasein
Гайдеґера: “ Dasein може існувати серед інших “власним” чи “невласним”
способом”.(118, 65)
Згадані способи буття Dasein є номінативними, бо ніколи не відтворюються в
буденному житті в чистому вигляді, оскільки це принципово не можливо. Ця
неможливість від самого початку оперта на те, що: “ Dasein не є причиною свого
існування, воно завжди виявляє себе як уже існуюче, як уже “закинуте” в цей
світ”,(118, 70) а “…тут-буття, як буття в світі, є в той же час і
буття-один-з-одним, точніше, “спів-буттям”.(129, 250)
Для звичайної людини, яка ніколи не надавала особливого значення фактові
власної зумовленості, подібні ідеї містять в собі парадокс. В повсякденному
житті на перший погляд людина кожного разу має справу з окремим індивідом,
якого автоматично визнає в якості суб’єкта, що мислить та діє автономно. Однак
в умовах глибшого аналізу онтично-онтологічних підвалин буття індивіда
виявляється, що індивід є далеко неавтономним представником людського роду. Він
є зумовленою рядом чинників людською істотою, і лише приналежність якої до
спільноти робить її людиною.
Такого роду філософський засновок є підставою для перегляду основ повсякденного
буття людини. З цього приводу Вілья Дана говорить: “Для того, щоб зрозуміти
структуру повсякденного життя, людина має трактуватися від початку як буття
разом з іншими”.(154, 74)
“Спів-буття” з іншими має екзистенціально-онтологічний вимір, а не онтичний.
Мова йде не про те, що індивід сприймає Інших як об’єкти когнітивної
спрямованості і таким чином встановлює їхнє існування та власну відмінність від
них. Інакше присутність Інших зводилася б до наявності в оточуючому світі
деяких специфічних об’єктів, а індивід набирав би рис самодостатнього в своєму
існуванні суб’єкта, якому протистоять інші. Інші в такому разі набирають
просторово-часових параметрів і стають пізнаваними для індивіда лише настільки,
наскільки можливе пізнання зазначених параметрів.
Процес взаємодії між самодостатніми або ізольованими індивідами мав би
визначатися насамперед на