РОЗДІЛ 2
Матеріал та методи дослідження
Наше дослідження виконане на 137 білих безпородних щурах-самцях репродуктивного
віку (6-8 міс.) масою 220-230 г. Експеримент проводили на групах тварин.
Ще М.М. Медведєв (1964) стверджував, що білі щурі досить легко пристосовуються
до певної моделі фізичних навантажень (ФН). Виходячи із положення про частоту
та характер скорочення м’язових волокон, усі фізичні навантаження поділяються
на дві групи: статичні або ізометричні (характеризуються довготривалим
перебуванням м’язу в стані скорочення) та динамічні або ізотонічні
(характеризуються швидкою почерговою зміною стану м’язу від скорочення до
розслаблення) [73, 154]. Щодо питання дозування фізичних навантажень, то на
даний момент існує досить багато способів та методів. Такий підхід до даної
проблематики породжує досить спірні питання щодо інтерпретації отриманих
результатів та їх порівняння. Існують думки, що фізичні навантаження
поділяються на п’ять стадій і відповідно режим навантаження потрібно визначати
індивідуально для кожної тварини [178]. В основу таких досліджень покладено
критерій оцінки величини фізичного навантаження, що базується на визначенні
порушень основних функціональних показників. В.В.Парин та співав. (1987)
запропонували всі фізичні навантаження поділити на три види: стандартні,
граничні та критичні. На наш погляд більш доцільно дозувати фізичні
навантаження для лабораторних щурів у відсотках від максимальних. Такий підхід
до дозування навантажень використовували С.І.Сагалянов (1976), Е.І.Швидкий
(1980). Тому для постановки нашого експерименту усі фізичні навантаження ми
поділили в залежності від виду навантажень та їх інтенсивності. Піддослідних
тварин ми поділили на дві великі групи (серії А та Б), що отримували статичні
та динамічні фізичні навантаження. Кожна із них мали по дві підсерії: 1 -
отримували помірні фізичні навантаження; 2 - отримували інтенсивні фізичні
навантаження. В режимі помірних навантажень щурі отримували 55 % від
максимальних, інтенсивних навантажень – 80 %. Такий розподіл інтенсивності
навантажень де в чому відповідає дослідженням В.П.Плотнікова та співав. (2001).
Вони критерієм оцінки інтенсивності ФН вважали величину пульсового резерву (ПР)
(різниця максимальної ЧСС і ЧСС в спокої). Інтенсивність м’язової роботи
оцінювали в процентах від величини пульсового резерву. ФН відносили до дуже
малої інтенсивності, якщо під час виконання ЧСС не перевищувала 10 % ПР, малої
інтенсивності – 20 %, середньої – 40 %, вище середньої – 50 %, великої – 60 %,
субмаксимальної І і ІІ – відповідно 75 и 85 %, максимальні – 100 % ПР [154].
Відсотки дозування практично збігаються з нашими даними.
Моделювання статичних фізичних навантажень (СФН) проводили на вертикальних
жердинах [183]. Динамічні фізичні навантаження (ДФН) здійснювали в третбані
[184] за методикою В.В.Алексєєва та В.І.Безязичного. Швидкість руху третбана
складала 1,8 км/год. Така швидкість є оптимальною на наш погляд, що співпадає з
літературними даними [75]. При такій швидкості щурі добре бігали. Навантаження
подавались поступово. Протягом кількох днів щурів просто поміщали в третбан без
надання навантажень для звикання до нового місцезнаходження. Потім при ДФН
поступово з кожним днем збільшували час бігу від 0,5-1 хв. в перший день до
37-53 хв. в кінці першої неділі і далі протягом 2-х місяців щоденно 37 і 53 хв.
у відповідних групах. Максимальний одноразовий час бігу становив 10 хв., що
чергувався 2-ма хвилинами відпочинку. Даний режим навантажень відповідає
структурі біоритмів, що протікають в кардіоміоцитах і не викликають при цьому
патологічних змін в останньому [108]. Добовий шлях пробігу становив 1100 м
(помірні навантаження) і 1600 м (динамічні навантаження). Аналогічно проводили
дозування статичних навантажень.
В кожній групі (серії) тварин було поділено на підгрупи в залежності від
вихідного стану вегетативної нервової системи. Виділено тварин з вираженим
переважанням симпатичного відділу ВНС – підгрупа 1, з врівноваженим впливом
обох відділів ВНС – підгрупа 2 та з вираженим впливом парасимпатичного відділу
ВНС – підгрупа 3.
Найбільш зручним і найпростішим методом поділу для дрібних тварин на підгрупи
за станом вихідного вегетативного гомеостазу є на нашу думку вивчення
варіабельності серцевого ритму (ВСР) [10, 59, 125, 110]. Так як вивчення інших
методик для встановлення вегетативного статусу у дрібних лабораторних тварин є
досить проблематичними. Визначення вегетативного статусу всіх тварин
здійснювали за допомогою математичного аналізу серцевого ритму, при проведенні
інтервалокардіографії за методикою Р.М. Баєвського з співав. [17, 19]. Зняття
кардіограми проводили у спеціально сконструйованих касетах вранці (з 9 до 11
години), після 5-хвилинного перебування тварини в горизонтальному положенні при
спокійному диханні. Для розрахунку використовувалося 100 знятих
кардіоінтервалів у ІІ стандартному відведенні. Критеріями оцінки вегетативного
статусу за допомогою короткочасної інтервалокардіографії було використання
декількох основних показників: ДХ – варіаційний розмах (різниця між
максимальним і мінімальним інтервалом R-R); мода (Мо) – величина тривалості
інтервалів R-R, що найчастіше зустрічаються; Амо – амплітуда моди (кількість
інтервалів R-R, відповідних значенню моди); ІН – індекс напруження регуляторних
систем (індекс напруження Р.М.Баєвського), який визначався за формулою:
, (2.1)
коефіцієнт варіації (КВ) – ступінь варіативності значень кардіоінтервалів
(відображає сумарний ефект регуляції ритму ВНС) та індекс вегетативної
рівноваги – відношення, що існу
- Київ+380960830922