Ви є тут

Стратегічне планування в реалізації інновацій на підприємстві

Автор: 
Михальчик Сергій Олександрович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U000742
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ ТА ІННОВАЦІЙНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ ПРОМИСЛОВИХ
ПІДПРИЄМСТВ
2.1. Дослідження інноваційного клімату і напрямків інноваційної діяльності
підприємницьких структур
Світова практика економічного розвитку свідчить, що досягнення значних
економічних результатів неможливо без активної інноваційної діяльності
підприємницьких структур. Це особливо справедливо для перехідного періоду, коли
старий господарський механізм припинив визначати і контролювати
науково-технічну політику на рівні країни, а ринковий механізм почав формувати
конкурентні відносини між суб’єктами господарювання. Наявність конкуренції
створює умови, коли ринкові агенти починають активний пошук конкурентних
переваг, які передусім мають знаходитися у інноваційній сфері. Це відповідно
мусить стимулювати інноваційну діяльність підприємств, спрямовану на пошук
кращих способів задоволення потреб і вимог ринку.
Однак слід зауважити, що становлення ринкового механізму в Україні відбувається
досить важко і не у всьому відповідає задуманому сценарію. Недосконалість
правового середовища на початку ринкових перетворень спричинила відсутність
дієвих засобів захисту прав власності і обумовила ситуацію, коли для
приватизації привабливого об’єкта зацікавлені особи штучно погіршували його
фінансове становище, доводячи до банкрутства. У цьому випадку ніякі інновації
не були потрібні, швидше навпаки – їх впровадженню активно чинився опір. Тим
самим формувався несприятливий інноваційний клімат.
Інноваційний клімат можна визначити як сукупність належних умов для здійснення
інноваційної діяльності в країні. Це політичні, економічні, соціальні, правові
чинники, які сприяють інноваційній діяльності вітчизняних підприємств та
організацій.
На думку дисертанта, до них, зокрема, можна віднести:
чинники, що характеризують науково-технічний потенціал країни (забезпеченість
кадрами, здатними до інноваційної діяльності, інфраструктура інноваційної
діяльності, рівень інформаційної забезпеченості);
чинники, що характеризують економічний потенціал країни (розвиток галузей
матеріального виробництва);
соціальні чинники (показники, що характеризують рівень життя населення та
обумовлюють можливості розвитку інтелектуального потенціалу громадян країни);
організаційно-правові (законодавство, що створює переваги інноваційно активним
суб’єктам господарювання, ставлення влади до іноземних інвесторів, що ініціюють
та інвестують інноваційні проекти, дотримання законодавства владними органами
тощо);
фінансові (розміри бюджетного фінансування на науково-технічну діяльність,
доступність кредитів).
Аналіз цих чинників в Україні дає підстави стверджувати, що навіть на
законотворчому рівні формувалися економічні механізми, які перешкоджали
інноваційному розвитку підприємств. Зокрема, закладені у системі оподаткування
норми не формували зацікавленості підприємств у спрямуванні коштів на
інноваційну діяльність, та і не створювали такої можливості через надмірний
податковий тиск, який призвів до зростання загальної суми заборгованості
підприємств перед державною казною і неможливості здійснення інвестицій у
власне виробництво. Обидва джерела інноваційної діяльності на рівні підприємств
– прибуток і амортизаційні відрахування – майже вичерпались внаслідок високих
ставок оподаткування. Зовнішнє інвестування, на яке покладалися великі надії,
теж не набуло розмаху – як з причин великого ризику і відсутності необхідної
інфраструктури (для іноземних інвесторів), так і з причин фінансової
неспроможності основної маси населення (потенційних внутрішніх інвесторів)
накопичувати кошти через низький рівень оплати праці.
З іншого боку, в країні погіршилися умови для науково-технічної діяльності і у
спеціалізованих наукових та освітніх закладах, де був досить високий
інноваційний потенціал. Велика частина вітчизняного науково-технічного
потенціалу досі залишається незадіяною у дослідженні актуальних для суспільства
проблем. Внаслідок “відтоку умів” в Україні порівняно з 1990р. наполовину
скоротилася кількість спеціалістів, що виконували НДДКР. Це спричинило істотне
зниження практично всіх основних показників науково-технічної діяльності.
Зокрема, починаючи з 1990 р., спостерігалось неухильне скорочення обсягів
перспективних досліджень, а також обсягів розробок нових зразків машин і
устаткування для промисловості. Наукомісткість промислового виробництва у 1999
р. не перевищувала 0,3%, що у 10-20 разів менше загальноприйнятого світового
рівня [156]. Сьогодні 90% продукції, що виготовляється в Україні, не має
належного науково-технічного забезпечення [38, c. 16]. Низькою залишається
винахідницька активність.
Наведені дані вказують на незадовільне стимулювання в Україні науково-технічної
інноваційної творчості. Так, витрати на НДДКР в останні роки складали біля 5,5
дол. на душу населення, тоді як у США вони у 80 разів більші, у країнах
Латинської Америки – у 4 рази вищі, у Росії – у 2 рази [38, c. 19]. Разом з тим
світова практика показує, що найважливішим фактором і одним з критеріїв
ефективності інноваційних процесів у країні є питома вага витрат на науку і
науково-технічні дослідження у валовому внутрішньому продукті. У розвинених
країнах цей показник складає: в Ізраїлі – 3,5%, Японії – 3,05%, Південній Кореї
– 3,0%, Швеції - 2,9%, Франції - 2,02% [3, c.48]. В Україні ж питома вага
загальних витрат на науку, хоча і подолала тенденцію до зменшення (від 3,1% в
1990 р. до 0,22% у 1999 р.) [117], але все ще залишається досить низькою (0,97
% у 2002 р.) (розраховано за даними статистичного щорічника України 2002р.)
[125,