Ви є тут

Типологія неоромантизму Йосано Акіко, Лесі Українки та Уїли Кесер.

Автор: 
Гаєвська Олена Володимирівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U000765
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ФЕМІНІСТИЧНІ АСПЕКТИ НЕОРОМАНТИЗМУ ЙОСАНО АКІКО, ЛЕСІ УКРАЇНКИ, УЇЛИ КЕСЕР
2.1. Феміністична критика і проблема “жіночого письма”
Фемінізм як суспільно-культурний рух, спрямований передусім на обстоювання
рівних прав жінок та їхню рівноправну участь у соціальній, політичній,
виробничій, освітній сферах, активно розвивається, починаючи з другої половини
XIX століття. Вважається, що фемінізм зародився в колах освічених жінок
середнього класу і був спрямований проти патріархального устрою. В
найзагальнішому сенсі феміністичний рух відкрив за різницею статей і
культурними моделями поведінки відторгнення жінки від влади, від історії,
культури та цивілізації.
Феміністичні ідеї активно проникають у літературу, відображаючи процеси
переосмислення місця й статусу жінки в соціумі і культурі. В полі зору
феміністичної літератури опиняється передусім критика патріархальних стосунків,
а також відстоювання права жінки бути не лише об’єктом культури, якою вона є в
межах патріархальної культури, але також її право самій активно творити
культуру.
Загалом же, як твердить Ріта Фельскі, фемінізм не володіє ані первісним
текстом, ані виразними теоретичними джерелами, які б можна було розглядати як
базові, основні, такі, що узаконюють його права [175, с.12]. І хоча є значна
різниця між феміністичною ідеологією та іншими визвольними демократичними
рухами, все ж можна сказати, що базовими для розвитку фемінізму стали анархізм,
утопічний соціалізм і взагалі соціальні рухи XIX століття. Фемінізм загалом
критично сприймає процеси модернізації, індустріалізації, урбанізації і обстоює
не універсальні права для всіх, але потребу фундаментальної трансформації
технократичного суспільства з урахуванням досвіду жінок, а також розвиток
альтернативних форм спільноти, де б були використані ті моделі жіночого
досвіду, які виробилися впродовж століть. У плані морально-психологічному
йдеться також про творення особливих відносин між „я”, природою та „іншими”, де
основним суб’єктом виступає жіноче „я”.
Уже у XX столітті, особливо впродовж 70-80-х років, фемінізм витворює свій
теоретичний дискурс і стає академічною дисципліною, яка залучає моделі і
концепції психоаналізу, марксизму, семіотики. При цьому складається і
феміністична критика, яка не лише відображає поширення емансипаційних та
ліберальних ідей свободи, розширення прав, зростання рівня культурної
самосвідомості серед жінок, але й аналізує процеси формування жіночої
літератури, тобто літератури, створюваної жінками і в основному призначеної для
жіночого читання. Формування феміністичного дискурсу веде також до витворення
власне феміністичної літератури. Зрештою, досить важко чітко розділити жіночу
та феміністичну літератури. Зрозуміло, що не всяке письмо, зорієнтоване на
жінок і написане жінками-авторками, є феміністичним. Найоптимальніше, мабуть,
говорити, що феміністична література охоплює тексти, які виявляють обізнаність
авторів з критикою жіночого підпорядкованого становища та дискутують питання
гендеру і статі.
У цілому феміністична критика звернена на розробку методологічних та
інтерпретаційних підходів, здатних адекватно проаналізувати жіночу і
феміністичну літературу, питання жіночого авторства, природу жіночого письма.
Жіноча література, тобто література, написана жінками, стала дзеркалом
кардинальних зрушень у соціальній і культурній сфері, відбиваючи і зміну
традиційних жіночих ролей, і феміністичні дискусії в різних країнах. Аналізуючи
тему „нової жінки” як феномен європейської культури, Леся Українка у статті
„Нові перспективи і старі тіні” („Нова жінка” західноєвропейської
белетристики”, 1900) писала, що на кінець XIX століття характер „нової” жінки
виразно окреслюється в норвезькій літературі, досить повно розробляється в
літературі німецькій, а практичні аспекти жіночої проблеми найглибше
розв’язуються в літературі англійській [139, т.8, с.99].
В українській літературі, починаючи з кінця XIX і впродовж XX століття
з’явилася формально, естетично і гуманістично потужна жіноча література
(О.Кобилянська, Леся Українка, Л.Яновська, І.Вільде, О.Теліга, Л.Костенко та
ін.). В американській словесності жіноча література активно заявляє про себе,
починаючи з середини XIX століття (М.Фуллер, К.Шопен, Е.Уортон, У.Кесер,
Е.Уокер та ін.).
В Японії нова хвиля жіночої літератури з’являється наприкінці XIX століття з
початком реставрації Мейдзі (1868 рік), що проголосила лозунг “Японський дух –
західні знання”. Саме в цей час Японія починає запозичувати нові ідеї із-за
кордону та “прискореними темпами проходити шлях, на який Європі знадобилося
кілька століть”.Особливо помітно це відбилось у літературі, де різні напрями
змінюють один одного надшвидкими темпами. Завершується процес “відродження
жіночої літератури 90-х років XIX століття” [69, с.7] творчістю Хігуті Ітійо,
Хірацука Райтьо, Йосано Акіко, пізніше –Ногамі Яеко, Енті Фуміко, Накадзато
Цунеко, Сібакі Йосіко та інших. Узаконенню прав авторки-жінки сприяло
проникнення християнського вчення в Японію, а також розповсюдження ідей
фемінізму та руху за права людини [69, с.7].
На зламі століть в японських літературознавчих колах дедалі частіше чути
голоси, які проголошують наближення “епохи жінки”. Зауважимо, що протягом
90-тих років XIX століття Хігуті Ітійо пише свої найвідоміші повісті “Каламутна
течія” і ”Останній день”. 1901 року Йосано Акіко друкує свою першу збірку
поезій ”Сплутане волосся”. Прикметно, що в японській літературі вже була
знаменита “жіноча епоха” Х-ХІ століть, яка збагати