РОЗДІЛ 2
РОМАННА УМОВНІСТЬ
ЯК ФОРМА ВИРАЖЕННЯ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИХ ПОШУКІВ
Коли йшлося про міфологізовану дійсність у романах Андієвської, ми акцентували
передусім на її нежиттєподібному статусі: подія апріорі неможлива, не може
відбутися у реальному житті. Інакше мовлячи, нежиттєподібність зображуваного
спростовує будь-яку художню правду, на якій тримається, наприклад, реалістичний
роман. Натомість життєподібна художня умовність проростає з реальності, як одна
з її іпостасей, що у ній реальність тотожна можливості. Проте це не означає, що
письменник може завжди адекватно виразити те, що існує насправді. Ця проблема
набуває особливої актуальності тоді, коли головним об’єктом зображення виступає
психіка героя, його свідомість. Перш ніж вести мову про явище життєподібної
художньої умовності необхідно згадати теорію мімезису. Властиво, ідея
правдоподібності зображення лежить в основі аристотелівського розуміння
мімезису: поезія (ширше література) відображає не те, що відбулося, а те, що
може або повинно відбутися [168, c. 22]. Ця теорія донині становить собою
основу осмислення процесу художньої творчості, щоправда, літературні зразки
XX ст. (В. Вулф, М. Пруст, Дж. Джойс, Н. Саррот, А. Роб-Грійє та ін.) додали їй
нових акцентів і нової сенсовності. Серйозне дослідження з питання мімезису на
прикладі західноєвропейської літератури здійснив Е. Авербах, який вважає, що
“міметична” властивість літератури змінюється залежно від історичної епохи і
зміни літературних напрямів [18, c. 18]. Істотним для нас виступає, зокрема
його аналіз творів В. Вулф, М. Пруста і Дж. Джойса. Дослідник перелічує ряд
прикметних для романів згаданих авторів ознак, які розширили грані розуміння
мімезису: превалювання “багатосуб’єктної свідомості”, розрив між “зовнішнім” і
“внутрішнім” часом, “довільна випадковість реального” (перемикання уваги на
неістотні сторони реальності. – О. С.), та найголовніше те, що кожна
зображувана в літературі людина так чи інак виражає дух свого історичного часу
[18, c. 473–536]. Думку Е. Авербаха продовжує польська дослідниця С. Мітосек,
яка так само не без критичних зауваг вказує на специфіку мімезису у XX ст.,
коли на передньому плані зображення фігурує індивідуальна психіка персонажа,
домінує мотив боротьби між “ясним розумінням світу й силами позасвідомості”
[168, c. 69–70]. Загалом авторка дослідження висловлює риторичне запитання про
“кінець мімезису” у XX ст.: “Розвиток літератури останнього десятиліття довів
певну неміч категорій реалізму та мімезису в письменницькій інтерпретації”
[168, c. 152].
У романістиці Емми Андієвської життєподібну художню умовність представлено як
основну форму анатомування авторкою психіки своїх персонажів. Гадаємо,
Андієвська у такий спосіб доводить Аристотелеву думку про спроможність
літератури відтворити те, що можливо відтворити. Властиво, найпосутнішим постає
питання про власну можливість авторки вербалізувати психічну дійсність
зображуваних персонажів, а згодом переконати читача в тому, що слово не завжди
здатне передати напругу емоції (детальніше про це йтиметься далі). Тоді й
виникає безпосередня потреба авторки в розбудові життєподібної художньої
умовності – свого роду панацеї від неможливості проникнення в глибини людського
єства. Загалом феномен життєподібної художньої умовності в Андієвської
підпорядковано ідейному змісту романів, особливо “Геростратів”, а саме: пошуку
персонажами сенсу своєї екзистенції. Формально-смисловими засобами вираження
життєподібної художньої умовності в Емми Андієвської виступають наступні: гра,
іронія, гротеск; формами вираження – сон, галюцинація, спогад.
2. 1. Сон як стан позасвідомості і форма нарації
Сон у художньому світі Емми Андієвської виконує подвійну роль: формальну
(композиційну) й ідейно-пізнавальну. Перша, зосібна, стосується до композиції
“Геростратів”, де антиквар (він виступає й оповідачем) оповідає читачеві свій
сон. Формою нарації є монологізоване звертання антиквара до реципієнта, який
має підстави сприйняти цей монолог і як усну розповідь, і як імітацію написаної
антикваром книги. Розповідь антиквара від самого початку задає атмосферу
умовності зображуваного. У цьому полягає оригінальність авторського задуму
ускладнити життєподібну художню умовність на рівні сюжету. Образно-зображальний
план розповіді відразу скеровує увагу читача на речі, за якими ховається певний
підтекст. Ідеться, властиво, про “позасвідомий зміст”, що його З. Фройд вважає
одним із компонентів сновидіння [152, c. 446]. На його думку, сновидіння є
“душевним життям під часу сну”, натомість сон – це стан, що супроводжується
втратою інтересу до зовнішнього світу [152, c. 152]. Іншими словами, сон і
сновидіння, за Фройдом, співвідносяться як форма і зміст відповідно, проте
розглядаємо їх в одному ключі. Емма Андієвська так послідовно і скрупульозно
налаштовує на сприймання позасвідомого змісту, що детальний опис реальності
виглядає точкою відштовхування від реального до умовного. Авторка демонструє
зразок “свідомої галюцинації” (так Юнґ називає свідоме відтворення постатей чи
теми снів) [170, c. 200]. Оповідач “Геростратів” переповідає читачеві сон,
намагаючись передати його з максимальною автентикою протікання. Безіменний
антиквар потрапляє у світ віртуальних колізій (сновидіння), за яким втрачає
відчуття пульсації дійсності. Площина подій, що розгортаються упродовж сюжету,
– віртуальна з погляду його (антиквара) звичного укладу життя. Персонаж не в
змозі довести собі вірогідність тих чи тих фактів: життєподібна ситуація
перетворюється на химеру пошуку самого себе. Доводячи експеримент із сюжетом до
кінця, Емма Андієвська переміщає оповідача з віртуал
- Київ+380960830922