РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ ЯК СПОСІБ ПІЗНАННЯ СУТНІСНИХ РИС КУЛЬТУРИ
2.1. Культура як об'єкт дослідження філософії освіти
Людина успадкувала від тваринних предків механізм накопичення, переробки і
збереження інформації, який є корелятивно взаємозалежним з біологічними
потребами. Однак докорінна відмінність людини від тварин полягає в появі
принципово іншої, соціальної системи зародження, накопичення і передачі
інформації – культури суспільства. «З інформаційної точки зору, сутність
різниці між біологічним та соціальним чи, точніше соціокультурним, типами
організації полягає в тому, що останній тип організації характеризується
наявністю особливої надіндивідуальної і неорганічної системи способів
накопичення, збереження і передачі від покоління до покоління істотно важливої
для колективного об'єднання індивідів інформації, що програмує дії окремих
суб’єктів» [117, с.56].
Розуміння культури як соціальної пам'яті людства в тій чи іншій інтерпретації
поділяють багато дослідників. Найбільш цілісно цей підхід виражає А.Моль. Він
стверджує, що суспільство в цілому володіє певною соціальною культурою, які
втілена в «мережі знань» і тим чи іншим способом формується із безлічі
генерованих суспільством матеріалів культури. Сукупність цих матеріалів утворює
своєрідну «універсальну бібліотеку», котру можна умовно назвати «пам'яттю
світу». «Пам'ять світу» — один із двох типів «соціокультурної таблиці». На
думку А.Моля, у «пам'яті світу» зберігаються продукти діяльності людини в сфері
культури. Цей дослідник аргументує розгляд культури в якості «інтелектуального
аспекту штучного середовища», який людина створює в процесі свого соціального
життя.
Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає змогу
структурно виокремити культуру, співвіднести її складові частини з особливим
структурним зрізом – суспільством. Цим генерується теоретико-прикладний
алгоритм розв’язання проблеми співвідношень понять «суспільство» та «культура».
Е.С.Маркарян воліє розглядати культуру як функцію суспільства, а відтворюваний
аспект соціальної системи характеризувати як функціональний [117, с.67].
У свідомості сучасної людини уявлення про особистість нерозривно пов'язане з
низкою деяких імперативних якостей. До них відносять, зокрема, певну ступінь
індивідуальної автономії, свідомість і самосвідомість, єдність і цілісність
духовного життя, соціальну активність, долучення до культурної спадщини,
індивідуальну неповторність тощо.
У культурно-історичній перспективі образ особистості вимальовується у форматі
творця, носія і споживача матеріальних і духовних цінностей. При цьому найбільш
рельєфними ознаками особистості виявляються, безумовно, її творчі риси, які,
власне, й обумовлюють своєрідність індивідуальної участі в культурному житті.
Не слід ігнорувати ту обставину, що культура є вираженням і своєрідною
інституалізацією душі, її волінням. Культуру аргументовано уподібнюють до як
прагнення душі різних історичних і соціокультурних тіл виразити себе, віднайти
світ, образ, відображення, форму власної сутності, проаналізувати
трансцендентне буття як сферу екзистенційного, аксіологічного й телеологічного
порятунку.
Стримано відгукуючись з приводу ідей біологічного й психологічного
редукціонізму, А.Вебер акцентував увагу на культурно-історичній сутності
людини, висуваючи на перший план проблеми «історичної і культурної соціології».
Своїм основним завданням А.Вебер вважав розгляд питання про те, яким змінам і
варіаціям піддається «душевно-духовна сутність» людини в процесі розвитку
історії і культури. Поставлена в працях А.Вебера проблема соціологічного змісту
процесу раціоналізації представлена в більш розгорнутому формулюванні – як
проблема взаємозв'язку трьох найважливіших універсальних процесів всесвітньої
історії: цивілізаційного, соціального та культурного. Культура, за А.Вебером,
стоїть над біологічним процесом, над еволюцією, тобто над «природним потоком
життя, в якому культури немає». Культура починається тільки там і тоді, де і
коли наше існування знаходить сенс через цілепокладання. А.Вебер вказує, що не
варто плутати досягнення в розширенні меж нашого світу (біологічного) — «наше
натуралістичне існування» — з досягненнями культури. Тільки тоді, коли життя
від своєї «необхідності» й «корисності» прийде до образу, який стоїть над ними,
— тоді і лише тоді буде започаткована культура, котра зафіксує своє існування,
буття і дійсність de facto.
«Соціокультурний теоретичний спосіб розгляду» дає, на думку А.Вебера, ключ до
багатоманітності світу явищ і форм його руху, періодів розквіту й занепаду.
«Морфологія культури», або ж «соціологія культури», виникає скрізь і в один і
той же час; вона охоплює всю сукупність даних історії буттєвості й фактографії
досвід сучасності [35, с.86].
Можна виділити три аспекти культури: культура як інформація (описовий аспект),
культура як сукупність норм (нормативний аспект), культура як сукупність ідей
(ідеологічний аспект).
Зрештою, що означає словосполучення «культура як інформація»? Під інформацією
спочатку розумілися будь-які відомості, передані усно, письмово, за допомогою
умовних знаків і технічних засобів. У ХХ ст. поняття інформації набуло
загальнонаукового значення: під інформацією почали розуміти обмін позитивними
феноменами між людиною та машиною, між машинами, обмін сигналами у тваринному
та рослинному світі, спадкову передачу ознак і т.п. Відтак під культурою як
інформацією розуміють всю сукупність накопичених людством знань і уявлень,
зафіксованих і переданих засобами усної традиції, технічними інструментарієм, а
також матеріалізованими об'єктами культури. В останньом
- Київ+380960830922