РОЗДІЛ 2
ВИНИКНЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ СЛОВАЦЬКОГО АВТОНОМІСТСЬКОГО РУХУ
(1918—1921 рр.)
2.1. Утворення чехословацької держави та причини переходу СЛП на автономістську
платформу в 1919 р.
Перша світова війна значно прискорила процеси національної ідентифікації
пригноблених у Габсбурзькій монархії слов’янських народів. Словаки, які через
послідовну політику мадяризації перебували майже на межі зникнення, не були
винятком [256, 346]. Вони відмовилися від традиційної державно-правової
концепції, яка передбачала надання їм автономії у складі Угорщини, та
підтримали ідею утворення спільної держави з чеським народом. Остання виникла
ще наприкінці ХІХ ст., знайшовши своє вираження у діяльності так званих
гласистів, які під впливом поглядів Т. Масарика виступали за зближення двох
народів в галузі політики, економіки та культури. Однак дана ідея здобула
домінуючі позиції в словацькому суспільстві лише наприкінці війни [285, 177].
Ключовим актом, який засвідчив рішення місцевих політиків розірвати існуючі
зв’язки з Угорщиною й утворити новий союз з чеським народом, була Мартинська
декларація від 30 жовтня 1918 р. [87, 1]. Саме вона проголосила словаків
частиною "чехословацької нації" в культурному й мовному аспектах, висунувши
вимогу "необмеженого права самовизначення" [104, 408]. Це було по-справжньому
революційним рішенням, адже ним ставилася крапка на тисячолітньому перебуванні
словаків під владою угорців та розпочинався новий — чехословацький етап їх
життя.
Воднораз на нараді Словацької національної ради (далі СНР) в Турчанському
Святому Мартині можна було побачити перші прояви місцевого автономізму [236,
57]. Підготовлений відомим політиком і юристом Е. Стодолою проект декларації
передбачав закріпити за словаками право на автономію в майбутній державі [216,
123]. Однак більшість присутніх вважали таке рішення передчасним і недоречним
[220, 28]. Відтак усі вони підтримали проект, підготовлений С. Цохом, який і
ліг в основу Мартинської декларації. Саме через це вона була радше емоційним
проявом, аніж серйозною політичною програмою, яка б чітко визначала умови
співжиття двох народів в одній державі [232, 14]. Вже наступного дня політики,
які усвідомлювали цей недолік документа, зібралися на чергову нараду [226, 76].
Е. Стодола знову вніс на її обговорення питання автономії. Будучи
кваліфікованим юристом в галузі державного права, він доводив, що вона є вкрай
необхідною через існування політичних, економічних та культурних відмінностей
між словацькими й чеськими землями. На його думку, впровадження автономії мало
відбутися не раніше, аніж за десять років - саме такий термін був потрібен, аби
остаточно розірвати існуючі зв’язки з Угорщиною [219, 19]. Пропозицію Е.
Стодоли підтримав депутат сейму Ф. Юріга. Незважаючи на це, однозначного
рішення з даного питання так і не було прийнято. Хоча, за пізнішим свідченням
Е. Стодоли, більшість присутніх (п’ятнадцять голосів проти дев’яти) висловилися
за автономію [198, 135].
Слід зазначити, що політики СНР на час прийняття Мартинської декларації нічого
не знали про події в Празі 28 жовтня 1918 р. Як відомо, того дня Національний
комітет проголосив утворення незалежної чехословацької держави та обнародував
її перший закон. Він передбачав, що державний лад визначать Національні збори,
а в перехідний період верховна влада здійснюватиметься Празьким Національним
комітетом [184, 25]. Однак керівництво СНР офіційну інформацію про даний закон
отримало тільки в перших числах листопада. Тому воно намагалося самостійно
створити на словацьких землях нові органи державної влади. І це при тому, що
СНР не мала власної політичної програми та конкретного плану реалізації вимоги
національного самовизначення словаків. Крім того, вона не володіла необхідними
для цього матеріальними й людськими ресурсами. Стара проугорська адміністрація
категорично відмовлялася визнавати нову владу. В окремих областях органи
місцевого управління взагалі перестали функціонувати [215, 176]. За таких
обставин активізувалася діяльність празької влади, яка намагалася поширити свій
вплив на Словаччину посередництвом В. Шробара. Останній очолював словацьке
відділення Національного комітету, яке вже 7 листопада 1918 р. надіслало СНР
циркуляр про організацію національних комітетів та дотримання правопорядку в
краї. Він наголошував на тимчасовому характері комітетів і не містив жодного
положення, яке б визначало компетенцію СНР у взаємовідносинах із Національним
комітетом [184, 27]. З часом це спричинило появу кількох непорозумінь, які
врешті-решт призвели до того, що Прага так ніколи й не визнала СНР легітимним
представником словацького народу.
Тим часом ситуація в краї ускладнювалася непоодинокими проявами революційного
руху [225, 615]. На посилення класової боротьби впливали не тільки внутрішні
проблеми: низький рівень заробітної плати, високі податки, безземелля,
відсутність надійної системи соціального захисту, але й міжнародні: піднесення
активності робітничого класу по всій Європі [128, 137]. Зокрема у лютому 1919
р. розпочався генеральний страйк залізничників, який зупинив рух поїздів майже
на всій території Словаччини. Крім того, в Братиславі, Врутках, Сабінові,
Ліптовському Мікулаші, Кошице та інших містах продовжували діяти Ради як органи
боротьби. Водночас на селах створювалися Селянські комітети, які намагалися
самочинно здійснювати аграрну реформу. Усе це, всупереч об’єктивним
національним інтересам, штовхало місцевих політиків до посилення лінії на
централізацію. Чеські урядовці, скориставшись цим, зосередили управління
державою в своїх руках [184, 28]. Вже 4 листопада 1918 р. у Празі, без згод
- Київ+380960830922