Ви є тут

Логіко-філософський аналіз поняття "дія"

Автор: 
Комаха Лариса Григорівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U002154
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ПРАКСЕОЛОГІЧНИЙ ПОГЛЯД НА ДІЮ
В цьому розділі передбачається визначити специфіку праксеологічного аналізу дії
та з’ясувати відношення між логікою і праксеологією, як такими, що певним чином
збігаються у предметі дослідження.
Для цього, по-перше, виділяються і досліджуються дві традиції виникнення
праксеології як науки та визначається її місце в сучасному науковому знанні.
По-друге, аналізуються структурні компоненти дії, розгляд яких є головним для
праксеології, і які відрізняють її предмет дослідження від інших наук:
довільний імпульс, агент дії, мета, метод, спосіб, розробка альтернатив,
прийняття рішень, результат, ефективність, економічність. З’ясовується значення
кожного з цих компонентів для ефективного і економічного досягнення
запланованого результату.
По-третє, на основі підсумку такого аналізу визначаються складові, які є
суттєвими для логічного дослідження поняття “дія”. Окремі питання
праксеологічної проблематики вже аналізувалися різними дослідниками в межах
логіки. Підтвердженням цього факту слугують роботи таких авторів як:
В.Гаспарський, Х.Греневський, Ю.Козелецький, Ю.Конечни, Г.Левандовський,
А.Левицька, Е.Леневич, М.Новакова, К.Попа, Г.Стонерт та інші, які будують
логічний аналіз окремих праксеологічних складових процесу виконання дії. Проте,
цілком очевидно, що цілісні логічні дослідженння у цьому напрямку на
сьогоднішній день відсутні як у вітчизняних, так й у зарубіжних авторів.
Особливістю такого аналізу є зосередження уваги навколо таких праксеологічних
оцінок як “ефективно” та “економічно”, які можуть бути приписані акціональним
висловлюванням. У межах такого дослідження використовуються методи і засоби
логіки (зокрема логіки практичних міркувань, логіки дії, логіки взаємодії,
логіки прийняття рішень, логіки конфліктів, модальної логіки тощо).
Обгрунтовується думка про те, що логічний аналіз поняття “дія” з точки зору
праксеологічних оцінок “ефективно” і “економічно” за специфікою свого
дослідження відноситься скоріше до розділів філософської логіки, позначаючи
один з її підходів до аналізу дії. Така приналежність дозволяє виділити у
дослідженні даного контексту три основні рівні: доформальний, формальний і
рівень порівняння побудованої формальної системи з вихідною понятійною областю.
При вирішенні цього питання спиратимемось на роботи таких авторів, як:
Дж.Аллен, Н.Белнап, В.Берков, А.Блінов, А.Васильченко, Г.Врігт, А.Ішмуратов,
О.Івін, Г.Каландарішвілі, В.Курбатов, Я.Кучера, Л.Оквіст, В.Омельянчик,
Дж.Остін, Ф.Перро, В.Петров, В.Сергєєв, Дж.Серл, Т.Стілл, Г.Тард, Я.Хінтікка та
інших.
2.1. “Дія” як ключова категорія праксеології
У ході дослідження історії виникнення праксеології як науки в сучасній
літературі зустрічаємо дві основні традиції. Перша традиція зводиться до того,
що праксеологія має автономний характер виникнення, за другою – вона є похідним
напрямком від тектології. Зупинимося детальніше на кожній з них.
Праксеологія – (від гр. рсбЮойт– справа, діяння та льгпт - вчення) – це термін,
під яким розуміють галузь комплексних наукових досліджень, яка вивчає загальні
умови, методи й принципи підвищення ефективності та якості дій людини. Саме
таке визначення дав їй засновник Тадеуш Котарбінський [93, с. 9-11].
З наведеного визначення можна зазначити, що особливість праксеології полягає в
тому, що вона містить поряд із поняттями, які характеризують специфічні риси
людських дій, ряд положень більш загального характеру, які відкривають нам
організаційні механізми підвищення результативність таких дій у вигляді
директив та загальних рекомендацій.
Досі в літературі не існує спільної думки, щодо виникнення самого терміну
“праксеологія”. На підставі аналізу робіт таких авторів як Т.Котарбінський
[207-208] і Г.Слуцький [157-158], в яких вони намагаються встановити витоки
самого терміну, можемо виділити дві основні позиції.
Читаючи роботу Т.Котарбінського “Вибрані твори”, робимо висновок, що автор
схиляється до думки, що вперше термін “праксеологія” запровадив до наукового
обігу Альфред Еспінас у 1890 році в статті “Revue Philosophique de la France et
de I’Etranger” [89]. На підтвердження Т.Котарбінський наводить слова
А.Еспінаса, який пояснюючи виникнення терміну “праксеологія” зазначав, що
ремісник майструє, селянин оре, моряк плаває на кораблі, солдат воює, купець
торгує, професор навчає, управляючий розпоряджається. А от слово “практика”
породжує термін “праксеологія” для визначення науки про подібні факти, які
розглядаються в їх єдності, науки про найбільш загальні форми та принципи дій у
світі живих істот. Це визначення досить яскраво та чітко висвітлює ключову ідею
даної галузі. Т.Котарбінський наголошує на тому, що термін “праксеологія”
А.Еспінас не запозичував, а створив самостійно, вперше надав йому визначення, а
також сформулював головне завдання цієї наукової дисципліни.
Серед основних складових частин проблематики праксеології, через які А.Еспінас
визначає структуру такого дослідження, слід виділити наступні: 1) аналіз
практичних дій з метою з’ясування їх характеру для подальшої класифікації на
типи і упорядкування в певну систему; 2) визначення законів, умов, які є
визначальними для ефективності дій людини; 3) дослідження причин виникнення та
розвитку різних дій людини, шляхів їх прогресу та причин регресу.
Відповідно до іншої точки зору, автором якої є український праксеолог
Г.Слуцький, вважається, що першим створив та застосував термін “праксеологія”
соціолог Пьєр Бурдьє у 1882 році. А вже після нього ввів безпосередньо в обіг
А.Еспінас.
Все-таки, більшість дослідників схиляється саме до позиції з