Людина у контексті релігійно-філософської рефлексії І.Гізеля.

РОЗДІЛ 2.
Особливості філософських поглядів І.Гізеля в українській філософській традиції
2.1. Горизонти української екзистенційно-антропософської проблематики в
історико-філософському дискурсі
Сучасна антропологічна рефлексія переживає дуже складний і, водночас, не менш
плідний період. Проблематизація її сягнула того метафізичного діапазону, за
яким постає питання про світоглядну та методологічну вичерпаність
антропоцентризму. Колізійність антропоцентризму відчув ще Григорій Сковорода. У
діалозі з підзаголовком “Товариська розмова про душевний мир” він конкретизує
своє уявлення про “сродність” людини та світу, в якому вона перебуває.
“Сродність” має місце, коли людині вдається “знайти саму себе”. Тільки тоді
з’являються в її душі “тверда міцність”, “жива радість і радісна живність”,
тільки тоді в ній “мирне спокійне серце”. Якщо ж “знайти себе” не щастить,
людина перетворюється на “заброду й бездольника”.
Такими шуканнями пронизана вся українська філософія. Тому почи­нається вона, на
відміну від ан­тичної, не з натурфілософії, а з антропології. Давньо­грецька
міфологія перейшла в натурфілософію, давньо­руська — в християнську релігію,
яка містила в собі й ге­нетично, і концептуально етику, історію, антропологію,
філософію, логіку. Світоглядною формою тут була релігія, основним змістом —
людина, а в людині — мораль, контекстом же їхнього сукупного буття постала
історія людства. Через ставлення до Бога людина центрує все в собі, бо для неї
завжди найбільш цікаве й суттєве — це вона сама, Бог же — дзеркало, в якому
вона себе пізнає. Відсутність натурфілософії як певної стадії розвитку думки
свідчить про відсутність знання як самодо­статньої цінності; знання тут має
моральний, корисний сенс для людини — пізнання Бога і себе,
релігійно-морального, людяного змісту історії.
Нова релігія входила в душі поступово, не зразу витіснила язичництво, а певною
мірою воно в переробленому вигляді залишилося назавжди. В основі його лежала
міфологічна свідомість, яка не знала поділу світу на природний і поза-,
надприродний. Для неї існував єдиний космос, що протиставлявся як світ порядку
– хаосові, світові безпорядку. Таке зіставлення відповідало опозиціям: “свій
світ – чужий світ”, “світ культури, освоєний світ – світ ворожої і неосвоєної
природи”. Космос мислиться утвореним з чотирьох первісних “стихій”, якими для
давніх слов’ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір впорядкованого космосу
сприймається невід’ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядок
в ньому.
“Українська душа” формувалася протягом багатьох століть існування на
українському терені автохтонної, ще з прадавньої трипільської доби,
землеробської культури, котра породжувала в етнічній свідомості пращурів
українського люду архетип ласкавої, лагідної неньки-землі, її поетичне бачення,
що ініціювало обрядовість народного життя. Таке емоційно-шанобливе ставлення до
землі, рідної природи в цілому знайшло свій практичний вияв у надзвичайній
працездатності й працелюбності українського народу. На світоглядно-ментальному
рівні це виявилось у так званому антеїзмі.
Праця на родючих землях українського лісостепу та степу сприяла формуванню
малих соціальних груп, перешкоджаючи водночас утворенню характерних для
мешканців північних і північно-східних земель великих патріархальних родин, в
яких особистість неминуче розчинялася в комунітарному, общинному, “хворому”, за
визначенням Д.Лихачова, началі. Звідси властивий українському національному
характерові індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагою до окремішнього
індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму, абсолютної монархічної
влади. На світоглядно-ментальному рівні ця риса знаходить вияв у домінуванні
екзистенціальних мотивів в українській філософській думці, плюралістичному її
характері, діалогічному стилі філософствування.
Заслуговує також на увагу, що тривале проживання на межі ворожого кочового
степу виробило в українців специфічне “екзистенціально-межове” світовідчуття –
гостро емоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність, поетичне,
лірично-пісенне сприйняття природного та соціального оточення, пріоритет
“серця” над “головою”. Тим-то світоглядні орієнтації української ментальності є
не просто екзистенціальними, а екзистенціально-кордоцентричними [177,
с.229-230].
Зазначені особливості мислення позначилися й на характері уявлень про людину,
яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення
душі і тіла, так характерного для типово християнського розуміння. Різні
психічні функції людини у давньослов’янській міфології пов’язувались із певними
тілесними органами. “Душа”, що “розуміє”, ототожнювалась з головою і,
насамперед, з оком. “Душа”, що “бачить”, діє у світі видимого. У світі ж
невидимого діє душа, що “відчуває”, яка пов’язана з серцем, тобто осереддям
людини. Якщо з серцем асоціюється “душа” – життя, то їй протистоїть душа як
вегетативна сила, яка ототожнюється з “утробою”. Крім цих – “розумної”,
“чуттєвої” і “вегетативної” душ, така класифікація збігається з основними
положеннями Арістотелевого вчення про душу, існує те, що залишається від людини
після відходу її на “той світ”.
Відсутність чіткої антитези “дух - тіло” позначилась і на розумінні слов’янами
акту творіння, яке не мислилось як перетворення “ніщо” на “щось”, а розумілось
у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилась роль активного
співучасника світових подій. Уявлення про світ, людину, притаманні для
давньослов’янської міфології, відображаються у релігійних віруваннях того часу,
де сакральному відводиться місце “вгорі” при