Ви є тут

Консенсусний потенціал політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму.

Автор: 
Потураєв Микита Русланович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
3405U002809
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Політична комунікація як особливий різновид виміру
публічної сфери постіндустріального суспільства
2.1. Роль публічних комунікацій в інформаційній інфраструктурі постіндустріального світу

Джерела політологічної парадигми комунікації зароджуються в часи Аристотеля, який у своїй "Риториці" зазначив, що для будь-якого акту людського спілкування необхідні принаймні три елементи:
1. особа, що говорить;
2. промова, яку ця особа проголошує;
3. особа, що цю промову слухає[2, c.19].
Перші ознаки суспільної уваги до преси як соціального явища відносять до ХVІІ - ХVІІІ ст. Перший етап власне політологічної теорії масових комунікацій ми відносимо до XIX ст., коли, з одного боку, закінчилося виділення як науки самої політології, а з іншого боку - оформився інститут преси, реальне функціонування якого дозволило розглядати його як об'єкт політології.
Зазначимо передумови, що дозволили новій науці розглядати соціальний інститут преси як такий:
* функціонування преси і на полюсі виробництва інформації, і на полюсі її споживання набуває усе більш масового характеру;
* зі стратифікацією суспільства діяльність із вироблення і споживання інформації в різних соціальних групах і верствах стає усе більш різноманітною;
* ускладнення політичної структури й економічного потенціалу суспільства надають індивідові все більші можливості для вибору в інформаційній діяльності;
* з розвитком демократії у суспільстві самостійна роль інституту преси стає усе більш виразною; відповідно, ступінь цієї самостійності і/або залежність її від інших соціальних інститутів викликає усе більший інтерес для політології;
* характер поведінки індивідів в інформаційному просторі збільшує значення суб'єктивного фактора - соціально-демографічних характеристик індивіда в цьому виді діяльності [153, р.24].
Перший етап вивчення ЗМК (у західних школах), що охоплює період від початку XX ст. і аж до 40-х років, характеризується явним перебільшенням їх ролі в житті суспільства. Подібні дослідницькі настрої оформилися в одноступінчасту та двоступінчасту комунікаційні моделі.
Одноступінчаста модель комунікації описує процес комунікації як безпосередній, односпрямований інформаційний вплив комунікатора на адресата.
Двоступінчаста модель комунікації була розроблена на основі експерементальних досліджень П. Лазарсфельдом, Б. Берельсоном, У. Макфі, Г. Годе, А. Кемпбеллом та іншими в 1940 - 1952 роках. Вони підкреслюють значення захисного механізму, у ролі якого виступає міжособистісна комунікація, коли в ході трансляції масової інформації в інтерсуб'єктивному форматі відбувається інтенсивна модифікація її змісту через адаптацію до цінностей, поділюваних малою групою (а не тільки індивідуумом). Гіпотеза двоступінчастого характеру комунікації сучасного індивіда, згідно з якою споживана ним інформація з газет, радіо й телебачення опосередковується міжособистісною комунікацією, зокрема лідером думок, дозволяє виявити з більшим ступенем вірогідності вплив особистих контактів, групових зв'язків, а також інформації, отриманої зі ЗМК на рішення, прийняті виборцями.
Рух у бік розуміння масових комунікацій як багатоетапного процесу поширення інформації відбито в декількох теоріях, що являють собою квінтесенцію їх сучасного концептуального осмислення.
Теорія "спіралі мовчання" була висунута Елізабет Ноель-Нойманн, директором центру дослідження суспільної думки при Алленбахському інституті демоскопії (Німеччина).
Пошук "комфортабельної" соціальної ніші з метою запобігання погрозі соціальної ізоляції для індивіда виявляється важливішим за втрату власної думки. Моделі соціальної поведінки народжуються в результаті часто несвідомих оцінок індивідом соціальної ситуації розподілу можливих думок, життєздатності й сили тієї або іншої позиції[95]. У підсумку індивід приєднується до думки "інших", навіть якщо він не згодний із ними. Ця "спіраль мовчання" лежить в основі формування суспільної думки. Спіраль починає розкручуватися, коли індивід виявляється перед вибором, чи приєднатися до мовчазної більшості чи відкрито висловити свою думку. Цей соціально-психологічний механізм остаточно "легітимізується", коли зростаюча кількість людей починає трансформувати свої спостереження в суспільне мовчання або, навпаки, відкрите вираження. Спіраль розкручується ще більше, коли ЗМІ починають висвітлювати суспільні погляди, що є найбільш артикульовані, та не роблять ніяких спроб визначити фактичний розподіл думок у суспільстві.
Інший погляд на роль ЗМІ в суспільстві запропонувала теорія соціального навчання, яка виникла в надрах біхевіористської психології, що ставить на перше місце зв'язок між стимулом і реакцією (S-R), і розроблялася переважно в 1960-ті роки соціальним психологом А. Бандурою та його колегами. Вони стверджують, що людина засвоює моделі поведінки, дивлячись, яким чином поводяться оточуючі, а потім імітує їх дії. Роль ЗМІ набуває тут значимості, коли приклади, що демонструються в них, стають джерелом навчання.
Одним з основних конструктивних положень теорії культивування є уніфікація, спрямування різних поглядів людей на соціальну реальність у єдине річище. Вочевидь, ця уніфікація здійснюється за допомогою процесу конструювання, коли глядачі пізнають факти реального світу, спостерігаючи їх на телеекрані. Відбитки, що залишаються в пам'яті після перегляду телепрограм, зберігаються "у цілому автоматично". Потім на підставі цієї збереженої інформації ми формуємо свої уявлення про реальний світ. Коли ці сконструйований і реальний світи добре узгодяться один з одним, виникає резонанс й ефект культивування стає ще більш помітним.
Наприклад, люди, що дивляться багато телепрограм, рідше стоять на вкрай ліберальних або вкрай консервативних позиціях, тоді як політичні погляди не запеклих глядачів охоплюють весь ідеологічний спектр. Уніфікація повертає людей, що відхиляються у ту або іншу сторону, у якесь середнє положення.