Розділ 2
Антропокосмізм світу в поетичному зображенні С. Йовенко
Є все- таки в цьому житті одна-єдина,
гідна людини справа - взнати правду
про світ і про своє місце в цьому світі.
М. Карпенко
Українська поезія 70-х рр., попри соціально-політичні утиски у суспільстві, являла собою складне і багатоманітне явище. Основний її пафос випливав із суспільно-естетичної атмосфери 60-х рр., що виявилось передусім через зацікавленість до світу і людини. Інтерес С. Йовенко до осмислення теми світу і людини помітний ще в перших її збірках "Голубе полум'я" та "Обличчя вітру", визначальною в яких є ідея єдності природи і людини. Вже для поезій цих і наступних збірок властиве синкретичне сприйняття навколишнього світу, що виражається передусім через його антропоморфізм. Для С. Йовенко близький народнопоетичний пантеїзм, за яким земля, небо і людина становлять неподільну і по-своєму сакральну єдність. Свідомість С. Йовенко-поетеси органічно закорінена в народнопоетичну стихію міфологічного і метафоричного сприймання людиною світу природи, що втілюється насамперед на рівні метафорики ("матіола ходить по подвір'ю"; "земля прошепоче"; "стрепенулися гори"; "смереки пишалися"; "тихо схлипує дощ"; "верби, заломивши руки, біжать назустріч"; "хижо скалиться сонце"; "сонце зиркає"; "мовчить земля"; "хата кліпа вікнами на ліс"; "скрик троянд"; "синьоокий грім"; "підпливала кров'ю хмарина"; "небо п'яне поспіша"; "земля зітхає ще після дощу"; "черемхам сниться"; "квіти стали навшпиньки"; "зоря ніби й не диха скраєчку неба" та інші). Домінантою стилю її поезій є і метаморфізм, властивий українському фольклору (поетичне перевтілення людей в дерева, квіти, зорі, птахів). Герої рольової лірики, ліричний герой в поезіях С. Йовенко після смерті стають то березою ("Голос братської могили радянських танкістів" з циклу "З німецького зошита"), то зорею ("Це наша молодість"). Лірична героїня вірша "Мої коси на вітрах - гомоном дібров..." відчуває, що після смерті вона стане тополею, її волосся - гомоном дібров, а її серце, як уособлення душі, тріпотітиме в небі. Лірична героїня С. Йовенко зливається з природою, але в цьому злитті ні вона, ні природа не домінує, вони рівні. Таке ставлення до світу природи заявлено в ранній творчості С. Йовенко ("Людина дереву сказала "ти" (зб. "Бузок у січні")) і найяскравіше виражено поезіями збірки "Ти - хто поруч", зокрема у вірші "Спільність", через введення в одну площину елементів живої і неживої природи, звертання "ти" як вказівку на їх близькість, родинність. У справжньому єднанні завжди є "ти", а "я" і "ти" утворює "ми":
В мені ти, я - в тобі. Бо світ - єднання.
Із бездоганним часом поряд покруч,
та з нелюбов'ю - вогнище кохання,
із самотою - щастя! - той, хто поруч.
Не проминаю - кревні в мене крези!
Всі навсібіч - праворуч і ліворуч:
Ти, квітко, ти, зозуле, ти, березо,
Ти, море, й ти, піщино, ти, хто поруч [61, с.46].
Природа для ліричної героїні - безкінечна загадка, гідна художнього пізнання, а завдяки загадковості будь-який предмет чи істота набувають для неї особливого значення. Світ природи в поезії С. Йовенко населений птахами, польовими квітами, травами, яскраві образи яких відбивають складний процес пізнавання світу, цікавість до реального життя в його мінливості та різноманітності, а також розуміння того, що кожна незначна подія має складний внутрішній зміст. Природа в її поезії - це світ узагалі, світобудова.
Завдяки своєрідності світовідчуття лірична героїня легко творить власний світ, де по-іншому постають чоловік і жінка, будинки, вулиці, інакше світить сонце, іншими є вітри, тумани й дощі, гострішими стають запахи, яскравішими кольори. Це виявляється через вираз ставлення ліричної героїні до світу, з характерними для нього яскравістю і безпосередністю життєвих вражень, переживань, подієвістю буття, де кожна подія переживається, як маленьке звершення, здатністю дивуватися світові в краплині. З одного боку, поетеса висловлює захоплення технічними досягненнями людства, а з другого - сум за втрачуваним зв'язком з природою, її лірична героїня переживає з приводу того, що всі ми виховані на занадто раціоналістичних уявленнях про світ:
У вік НТР, реанімації
Та зближення націй
Нікого нічим не здивуєш, -
Сказав мій товариш,
Скептичний і певний себе.
"Нікого нічим?" - подумала я. -
Дивовижно...
Двадцять років навчалась,
Чимало могла б пояснити,
Та побачу хмаринку в росині,
Своє обличчя, -
І здивований усміх лоскоче кутики вуст:
- Як ти вмістилась в росині
і що ти там робиш, хмарко?!" [57, с.78]
У поезії С. Йовенко людина - медіатор між землею і небом. Від землі вона успадковує глибину підсвідомого досвіду, інстинкт роду, що прориваються в передчутті, віщуванні, раптовому доленосному рішенні. Усе знає, але часом не вміє сказати. Сонце ж наділяє людину здатністю оцінювати навколишнє з погляду правди, добра і краси, спонукати до високого. У багатьох її віршах бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою ("...І сон-трави пухнастими думками", "Перші побачення", "Карпати. Зачарована долина", "У ту траву...", "В долонях лісу"), а більшість з них призначаються не так для виголошення до широкої публіки, як до однієї людини, для зосередженого читання наодинці з собою. Серед жанрових різновидів не випадково найчастіше зустрічаємо роздуми, елегії, медитації, домінантою в них є не картина природи (зорова чи слухова), а трансцендентне почуття, утілене в пейзажному образі, що передає складні відтінки переживань та настроїв. Загалом пейзажна лірика С. Йовенко переважно є філософською. Враження від моря, гір, лісу, рік, узбережжя вагомі в розгортанні філософських роздумів та вираженні перебігу е
- Київ+380960830922